призов

ПРИ́ЗОВ, у, ч.

1. Дія за знач. призива́ти 1 і призива́тися; оголошення про набір на військову службу; набір на військову службу.

Призваний до армії одразу по закінченні школи, молодий хлопчина менш ніж за рік після призову встиг побувати солдатом, важко пораненим, оточеним і, зрештою, полоненим (В. Козаченко);

Десятки тисяч трудівників України, не чекаючи призову, добровільно вступали в армію (з публіц. літ.);

* Образно. Священик він не кадровий, а, так би мовити, останнього призову, отже, в церковних справах ще початківець (Ю. Мельничук);

// розм. Служба в армії.

– І що то за “мода” повелась тепер, – сказав дід Мирон, – так рано хлопців женити? – Не перебув він ще й призову, як його вже й окрутили (Грицько Григоренко).

2. Люди, одночасно призвані на військову службу.

Лінкоре, як я, відчуваючи грози, Зберуться незримі сьогодні на флоті Всі призови – юні і сиві матроси, Що стрічку носили твою в позолоті (М. Нагнибіда).

3. Заклик до участі в чому-небудь.

– Призов у Львівсько-Волинський басейн – я там. Призов із шахт на поле я із-під землі і на землю. А як я розводив свиней? (Б. Харчук).

На при́зов (до при́зову) іти́ див. іти́.

◇ (1) Пе́ршого при́зову якого і без означення. – один із перших учасників чого-небудь, а також зачинатель, фундатор чогось.

В Українському республіканському будинку літераторів зібралися письменники, науковці, студентська молодь, щоб вшанувати пам'ять одного з поетів першого призову – Володимира Сосюри (із журн.).