принука

ПРИНУ́КА, и, ж., розм.

1. Те саме, що приму́шування.

Як не даси з просьби, то даси з принуки, а чого просьба не докаже, то докажуть буки (Номис);

І хоч би все добро своє Віддав я бідним без принуки, Хоч би і тіло та життє Віддав на смерть, на тяжкі муки, А в серці би любві [любові] не мав, Нічим би був, нічого б не здолав (І. Франко);

– А вони чому вирішили саме тут поселитись? – Не самі поселились. Принукою їх поселили (О. Гончар);

// Той, хто примушує до чогось.

“Гриць наварив, Гриць і поживай!” Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою [чортом] (Марко Вовчок).

2. Те саме, що запро́шення.

[Марта:] У нас не так ведеться, як буває в інших, що і їсти і пити настановлять, а принуки немає (С. Васильченко);

Коли б Галя не була промовила “прошу говорити”, то хто знає, чи їмость [милостива пані] була би так хутко зважилася на слова. А так Галина принука заставила їмость обізватися, не надумуючись (Л. Мартович);

– Зброю і коня беремо собі .. – Дівчина зітхнула і мовчки скорилася .. З якогось внутрішнього почуття самоохорони горнулася ближче до Богуна, і без принуки йшла (Іван Ле).

3. Те саме, що обо́в'язок.

Знов пориває дух до згір'їв тих принадних, До затишних долин, нагірних бурчаків І навіть – до світлиць, принукою досадних, Що розум юний з них на волю рвавсь-летів (П. Куліш).

4. Те саме, що по́штовх 2.

– А, отче Дем'яне, ви?.. – Так, це я, вельможний князю. Важливі й страшні справи принукою стають, мусив іти і потурбувати вашу милость (Іван Ле);

Цензурна заборона була для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до обсервації найрізніших сторін народного життя (з наук.-попул. літ.).