прошуміти

ПРОШУМІ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. прошумля́ть; док.

1. Видати або викликати шум.

Горою парку пробіг вітер, і кущ сосен по той бік будинку журно й затишно прошумі (М. Івченко);

За спиною Нечипоренка немов пронеслося якесь велике зітхання, прошумів зал: то встали всі присутні (П. Загребельний);

Луна його крику покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там (С. Скляренко).

2. Пройти, проїхати, пролетіти і т. ін. з шумом.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою (Панас Мирний);

– Гей, хто там! – почувся голос позаду приятелів, – побережись! Муляр і Вова розступилися. Мимо їх прошуміли сани (С. Васильченко);

Пршуміла, прослизнула, як скажена, особова автомашина (І. Багряний);

– Що сталося? – кинувся Черниш навперейми якомусь піхотинцеві. – В чому річ? Стій! Солдат прошумів, не відповівши (О. Гончар);

// Пройти з дощем, снігом, вітром (про грозу, бурю і т. ін.).

За вікном у мене Хуга прошуміла (П. Грабовський);

Прошумів рясний та теплий [дощ], щедро скупав, і знову тут світить сонце (О. Гончар);

* Образно. Будь легка, як вогонь, і весела, і вільна, й щаслива, Прошуми над душею моєю, мов радісна злива (Л. Первомайський);

// перен. Пройти, закінчитися, минути (про певний відрізок часу або якусь подію).

Прошумів з'їзд і свята – і ми лишилися при прозі (М. Коцюбинський);

Прошуміли літа, промчали, мов коні баскі, воронії... (А. Шиян);

Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрали твою вроду, Не всушили дужий мозок твій (В. Симоненко);

// безос.

– Було колись, було... – кивав головою Райко, – всього було... Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема... (С. Васильченко).

3. Шуміти якийсь час.

Дерева прошуміли всю ніч.