ревнути

РЕВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.

1. Однокр. до реві́ти, ревти́.

Ревнули воли У новім ярмі. Поховали чумаченька В чужій стороні (з народної пісні);

– По домівках! По аулах! – ревнули сотні молодих голосів (З. Тулуб);

– Хто ти така? – ревнув на все горло Забіяка на Горпину (Панас Мирний);

Хор ревнув басами, мов у труби мідні: – Князю молодому слава! (А. Хижняк);

Музика [у кафе] знову ревнула “Валенсію”, і її веселі звуки линули у наш куток (Олесь Досвітній);

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало (Т. Шевченко);

Дмитро енергійно розвернув літака. Здригнули стрілки приладів, потужно ревнули мотори (А. Хорунжий);

Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле (О. Довженко);

Ревнув гудок .. І паровоз, обліплений солдатами, рушив (А. Головко);

// безос.

Ще не встигли віддихатись [бійці], як просто перед ними, за смужкою води здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно, люто ревнуло: – Слава!!! (О. Гончар).

2. Дуже голосно заплакати, заридати.

Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі .. Був би ревнув уголос... (О. Кобилянська).