ревнути

РЕВНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.

1. Однокр. до реві́ти, ревти́ 1.

Ревнули воли У новім ярмі. Поховали чумаченька В чужій стороні (Укр… лір. пісні, 1958, 533);

— По домівках! По аулах! — ревнули сотні молодих голосів (Тулуб, Людолови, І, 1957, 451);

— Хто ти така? — ревнув на все горло Забіяка на Горпину (Мирний, І, 1954, 265);

Хор ревнув басами, мов у труби мідні: — Князю молодому слава! (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 26);

Музика [у кафе] знову ревнула «Валенсію», і її веселі звуки линули у наш куток (Досв., Вибр., 1959, 401);

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало (Шевч., І, 1963, 197);

Дмитро енергійно розвернув літака. Здригнули стрілки приладів, потужно ревнули мотори (Хор., Незакінч. політ, 1960, 8);

Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле (Довж., І, 1958, 259);

Ревнув гудок.. І паровоз, обліплений солдатами, рушив (Головко, II, 1957, 459);

// безос.

Ще не встигли віддихатись [бійці], як просто перед ними, за смужкою води здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно, люто ревнуло: — Слава!!! (Гончар, II, 1959, 250).

2. Дуже голосно заплакати, заридати.

Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі.. Був би ревнув уголос… (Коб., II, 1956, 86).