розгублювати

РОЗГУ́БЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗГУБИ́ТИ, гублю́, гу́биш; мн. розгу́блять: док.

1. що. Втрачати все або багато чого-небудь, ненароком, через неуважність або від страху гублячи, розкидаючи, залишаючи і т. ін. в різних місцях.

Ліжника не зробила і вовницю розгубила (П. Чубинський);

Квітки ти свої розгубила по дорозі (П. Куліш);

Ми ходили по гриби, Зайчика злякались, Поховались за дуби, Розгубили всі гриби (П. Воронько);

– Дівчино, де твоє намисто?.. Хто розгубив його між трав?.. (В. Сосюра).

2. що, перен. Частково або повністю втрачати які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін.

На нього цитькають за грубе слово, і він зразу ж розгублює свою сміливість, винувато кліпає круглими очима (М. Стельмах);

Сірий ранок стояв похмурий, увесь у зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії (М. Коцюбинський);

Пройшли літа, а ти не розгубила Ні серця жар, ні щирість почуття (Л. Дмитерко).

3. що, перен. Занедбувати молоде життя (літа, вік, молодість), передчасно старіти.

– То тобі, дитино моя, не розвиднялося й досі... Блукаєш по чужих людях, молоді літа, силу розгублюєш по чужих стернях... (А. Головко);

– Не в грошах щастя, Маріє, не в грошах... Та я не знав, і ми розгубили молодий вік... Тепер не доженемо, не позбираємо... (Мирослав Ірчан);

І незчувся, як рік за роком змарнував, розгубив [Андрій] по чужих борознах свою молодість... (М. Олійник).

4. кого. Поступово втрачати кого-небудь.

Голубенко тепер мало з ким розмовляв, уникав бодай з ким зустрічатися, розгубив своїх товаришів і все частіше залишався в своєму кабінеті (Г. Епік);

Арсен добре знав, що, вийшовши заміж, Тася розгубила шкільних подруг, а нових у неї не було (Л. Дмитерко).

◇ Втра́тити (розгуби́ти) сумлі́ння (со́вість) [й честь] див. утрача́ти;

Жда́ники (жда́нки) пої́сти (розгуби́ти) див. поїда́ти;

(1) Розгуби́ти обручі́ від макі́три, жарт. – втратити здатність правильно думати, діяти.

– А що ж плакати? – скинув картуза син. – Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри (М. Стельмах);

(2) Розгуби́ти ро́лики, згруб. – втратити здатність правильно думати, діяти.

Женька цитькнув на них: “Ви що, ідіоти, зовсім ролики розгубили? Пізнають!” (А. Хижняк);

(3) Розгу́блювати / розгуби́ти ро́зум (тя́му і т. ін.) – втрачати здатність діяти обдумано, розважливо.

На те лихо неначе розум розгубив він на порозі при зустрічі з графинею (Іван Ле);

(4) Розгу́блювати / розгуби́ти слова́ – втрачати здатність говорити; забувати про те, що хотілося сказати.

– А чого ж ти тут, біля хвіртки? – до решти розгублює [Роман] ті слова, якими не раз думалось зустріти дівчину (М. Стельмах);

Розгу́блені слова́.

Зараз її тривожили скороминущі образи, летючий спогад, розгублені, невимовлені слова (О. Донченко);

(5) Як (мо́вби, немо́в і т. ін.) розгуби́в хто що – хтось має розпачливий, сумний вигляд.

Йшли вони до суду пізнього ранку. Василь – попереду, мати – позаду. Голову хилила низько, мовби щось розгубила й тепер визбирувала по дорозі (Ю. Мушкетик);

(6) Як (мов, нена́че і т. ін.) ро́зум розгуби́ти – втратити здатність діяти обдумано, помірковано.

На те лихо неначе розум розгубив він на порозі при зустрічі з графинею (Іван Ле).