розрішати

РОЗРІША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., що і без дод.

1. церк. Відпускати гріхи.

Пішов молиться добрий Гус. “Во ім'я Господа Христа, За нас розп'ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині Божій...” (Т. Шевченко);

Підходять люди, прихиляються до його [нього], шепочуть свої гріхи йому. Схимник хрестить їх. – Прощаю і розрішаю, – каже (А. Тесленко);

// заст. Дозволяти вживання скоромного під час посту.

– Отче Єремію: розрішайте-бо! В грецьких монастирях розрішають собі м'ясо і це не вважається за гріх (І. Нечуй-Левицький).

2. розм., рідко. Вирішувати яке-небудь питання, приймати певне рішення.

– Голоси просим одібрать. – А як: відкрито чи шарами? – Старший, підводячись, пита. – Шарами краще, бо між нами... Та й річ ся, бачите, не та, Щоб уставанням розрішати (Панас Мирний);

Часто вдавалися до його суду в своїх міжусобицях, якщо розрішити їх не могли самі: ЩО СКАЖЕ СІРКО, ТАК ТОМУ Й БУТЬ (Г. Колісник).