розрішати

РОЗРІША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., перех. і без додатка.

1. церк. Відпускати гріхи.

Пішов молиться добрий Гус. «Во ім’я господа Христа, За нас розп’ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій…» (Шевч., І, 1963, 263);

Підходять люди, прихиляються до його, шепочуть свої гріхи йому. Схимник хрестить їх. — Прощаю і розрішаю, — каже (Тесл., З книги життя, 1949, 56).

2. розм., рідко. Вирішувати яке-небудь питання, приймати певне рішення.

— Голоси просим одібрать. — А як: відкрито чи шарами? — Старший, підводячись, пита. — Шарами краще, бо між нами… Та й річ ся, бачите, не та, Щоб уставанням розрішати (Мирний, V, 1955, 292).

3. розм., рідко. Давати дозвіл на що-небудь, дозволяти щось.

— А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! (Головко, II, 1957, 133);

Мої драматичні твори цензура розрішила (Мирний, V, 1955, 419);

// заст. Дозволяти вживання скоромного під час посту.

— Отче Єремію: розрішайте-бо! В грецьких монастирях розрішають собі м’ясо і це не вважається за гріх (Н.-Лев., III, 1956, 377).