розтуляти

РОЗТУЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідше РОЗТУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗТУЛИ́ТИ, тулю́, ту́лиш, док., що.

1. Розтискати, розмикати що-небудь стиснуте, зімкнуте.

– Розмов – мало, – майже не розтуляючи рота, сказав він (Ю. Шовкопляс);

Вона підводить голову, розтулює уста, щоб щось випалити, та, глянувши парубкові у вічі, відразу терпне (М. Стельмах);

Вона [Мотря] силкується розтулити смажні сухі уста в посмішку і вдячно кліпає очима до Козолупа (В. Винниченко);

Коли розтулив [Данило] вії, то побачив, що вогнище зовсім загасло (М. Трублаїні);

// Розпрямляти, розслабляти що-небудь складене, зігнуте, стулене.

Ви розтулюєте спітнілу .. долоню, просите: – Продайте кавуна, дідусю (І. Сенченко);

Аліна відчула, як рука, що стискала її серце, помалу розтулила пальці (Ю. Яновський);

З ванькира урочисто вийшла Федора, байдуже глянула на Клима і розтулила перед Супруном кулак. На її долоні лежало дві пари циганських сережок (М. Стельмах).

2. розм. Розкривати, розгортати що-небудь закрите, згорнуте.

То затуляв [Данько], то знов розтуляв картуза, щоб переконатися, що казна його на місці (О. Гончар);

Он прокинувся метелик, Розтуляє пелюстки (В. Бичко);

Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки (М. Коцюбинський).

3. Розсовувати частини, краї чого-небудь, відслоняти щось, відкриваючи те, що було закрите, затулене.

Доротті .. підійшла до вікна і розтулила важку гардину (Іван Ле).

◇ (1) [І] ро́та ([І] вуст) не розтули́ти – промовчати, нічого не сказати.

– А чому так? Чому хлопець вибирає [дівчину], га? – казала з запалом, наче я сперечався з нею, хоч я й рота не розтулив. – А чому дівчина не має права? (Є. Гуцало);

І все в ній [Роксолані] кричали ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст (О. Ільченко);

Ро́та розтули́ти.

І не встиг Калинка рота розтулити, як наглядач спритним ударом упхнув його до камери (А. Дімаров);

Не дава́ти / не да́ти і ро́та роззя́вити (розтули́ти) див. дава́ти;

(2) Розтули́ти ро́та (д) див. роззявля́ти.