розумниця

РОЗУ́МНИЦЯ, і, ж. і рідше ч., розм.

1. Розумна, розсудлива, знаюча людина.

Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: “Давненько сказано: своя рука владика ..” (Л. Глібов);

[Іван:] Ох, яка ж цікава, до всього їй діло єсть, усе вона хоче знать, розумниця! (С. Васильченко);

Комбат Петров .. і його комісар шістнадцятилітня розумниця Маруся Базарова загинули в самій гущавині бою (О. Довженко);

// Тямуща, слухняна дитина.

У вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван .. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі (Марко Вовчок);

– А що, мамочко, добре ми .. поводились сього вечора? – питала вона у матері, лукаво поглядаючи. – О, ти у мене розумниця! (Леся Українка);

– Таки ляжу я, мамо. – Стривай, постелю. – А потім укрила легеньким ряденцем, погладила по голові. – Отак і засни, розумнице моя! (А. Головко);

// Тварина з якою легко людині поратися.

Розповіла мені Андрониха про корову, про те, яка вона в неї розумниця (О. Бердник).

2. ірон. Людина, що вважає себе розумнішою за інших, намагається вдавати з себе розумну.

Яринка сидить над книгою і дивиться у вікно. Бурчить біля печі баба Явдоха: – Дров би внесла оберемок. Розумниця стала, і ніхто їй не потрібний, усе на книжку проміняє (О. Донченко).