самотина

САМОТИ́НА́, и́ни́, ж.

Те саме, що самота́.

У просторі осяйному Самотині радий я: І вільніше і щиріше Лине пісня тут моя (Б. Грінченко);

Йому забажалося самотини, бо полохливі люди, що стрівались по дорозі, стались гидкими йому (М. Коцюбинський);

Надійка лежала на верхній полиці. Темінь, лунка порожнеча за вікном вагона ще різкіше підкреслювали та поглиблювали почуття самотини (В. Козаченко);

Слухняний кінь дзвінкокопитий, Обід доволі розмаїтий, Та пляшка світлого вина. Та самотина й тишина, – Святе життя мого героя (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);

Плечистий, ошатний дуб стоїть на околиці села самотиною. Років йому триста, якщо не більше (Є. Гуцало);

Він сидів якось самотиною, в кінці помосту, поодаль від усіх і не зводив теплого погляду з Чумака (Ю. Збанацький).

(1) На (в) самоти́ні́ – те саме, що На (в) самоті́ (див. самота́).

Втомивши за день відданих своїх співробітників, змучений і знесилений, тікав [Мічурін] рятуватись на самотині до своєї улюбленої супротивниці – природи (О. Довженко);

Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину (Григорій Тютюнник).