святкувати

СВЯТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. що. Відзначати свято (див. свя́то¹ 1, 3, 4).

Я святкую собі Різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні (Леся Українка);

Перед Великоднем Єремія з Гризельдою та сином Михайлом переїхав у Лубни, щоб там святкувати Великодень (І. Нечуй-Левицький);

// Влаштовувати свято на честь або в пам'ять кого-, чого-небудь.

Задумали полтавці святкувати роковини смерті нашого славного і незабутнього І. Котляревського (Панас Мирний);

// Відзначати певним чином яку-небудь подію (перев. радісну, приємну).

В родині поліцейського надзирателя [наглядача] .. завтра святкують іменини єдиного сина, гімназиста 1-го класу (М. Коцюбинський);

Він святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини (І. Франко);

Святкували школярі закінчення учбового року (О. Іваненко);

// перен. Радіти, з приводу свого успіху в чому-небудь.

Чим частіше дідок сипав дотепами.., тим більше супився похмурий член комісії, бо він вважав, що дідок веселиться і радіє через те, що святкує розгром його теорії про походження скіфів (Григорій Тютюнник).

2. розм., заст. Не працювати, нічого не робити.

– Вона звикне отак святкувати – та й у будень святкує (Панас Мирний).

3. перен. Відчувати задоволення, радість, приємність і т. ін. з приводу якої-небудь події.

Міг би [батько] розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві (О. Гончар);

Коли гітлерівці оголосили жалобу по армії Паулюса, Київ святкував, з'явилися листівки, вбито було коменданта (Ю. Яновський).

(1) Святкува́ти перемо́гу – виявляти радість з приводу перемоги; тріумфувати.

Оборонець надто поспішав святкувати перемогу (І. Кулик).