скаженіти

СКАЖЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. Втрачаючи самовладання, ставати несамовитим, нестямним.

– Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання, – сказала вона (І. Нечуй-Левицький);

Залізні руки схопили селянина за горло. – Задушу, старцюго проклятий, – прохрипів, скаженіючи, Левко (І. Цюпа);

// Дуже збуджуватися, лякаючись і т. ін. (про тварин).

Скаженіючи, шарахав [кінь] туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався (О. Ільченко).

2. Біснуватися від злості; лютувати.

[Дрейсігер:] Та йди ж, чого стовбичиш!? (Чутно, як грюкають у двері). Хіба ж ти не чуєш, як тая наволоч скаженіє? (Леся Українка);

Стражники скаженіли, але нічого не могли вдіяти (О. Гончар);

Ворог скаженів, розгніваний мужністю прикордонників, і кидав проти застави все нові сили (Ю. Збанацький).

3. перен. Досягати найвищого ступеня інтенсивності (про вітер, хуртовину і т. ін.); бушувати.

Ревла, скаженіла хуртовина в степу (І. Цюпа);

// Лютувати (про мороз).

Надворі тихо, холодно; мороз скаженів (Панас Мирний);

Чи ще зима не досить наглумилась? Чи ще морози будуть скаженіти? (В. Самійленко).

4. Ставати скаженішим (див. скаже́ний 2, 3).

Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли (Григорій Тютюнник);

Каламутне море скаженіло. Вже не хвилі, а буруни вставали на морі (М. Коцюбинський);

Море скаженіє з кожною хвилиною дужче й дужче (О. Донченко).