скарати

СКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, док., кого, що, чим і без дод.

1. Покарати за що-небудь.

Щоб скарати вчителя за його зневажливість і непошану до свого начальства, то не давати йому більше дров (Б. Грінченко);

[Голос покликача судового:] Зволив .. цезар-імператор, щоб Кнея Люція скарать вигнанням (Леся Українка);

Ціла буча знялася, Паськи сили не пожаліють, здоров'я не пошкодують, щоб скарати злочин (К. Гордієнко);

// перен. Змусити когось тяжко страждати, мучитися.

[Мартіан:] Прошу тебе, заклич яких сусідок, – не можна ж так її лишити з трупом. [Констанцій:] Невже твоя небога вмерла?! [Мартіан:] Так .. [Альбіна (після моменту стишення знов вибухнула плачем):] Ой, доненько! а за що ж ти мене скарала так? (Леся Українка);

Якщо доля скарає мене І тернисту простелить путь, Моє серце й на мить не здригне, Хоч камінням мене хай заб'ють (М. Нагнибіда).

2. Піддати страті; стратити.

І скарали [слуги юнака]: покотилась Голова його відтята (В. Самійленко);

[Всі:] О смерть Василькові! Прохаємо Скарати вмент його отут, при нас, Скарати вмент на пострах ворогам! (Є. Кротевич).

(1) Скара́ти на смерть (на го́рло, на го́лову) <�Скара́ти сме́ртю> – стратити.

– Того шляхтича негайно знищити, скарати на горло... – прорік воєвода (Іван Ле);

– Цієї ночі я наказав скарати на голову віроломних боляр [бояр]... (С. Скляренко);

[Хуса:] А знаєш ти, що я тобі закон? Що я тебе скарати смертю можу за непокірність? (Леся Українка).