скребти

СКРЕБТИ́, бу́, бе́ш; мин. ч. скріб, скребла́, ло́; недок., кого, що.

1. також без дод. Проводити по якій-небудь поверхні чим-небудь гострим, жорстким, дряпаючи або зачіплюючи.

Запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко (Григорій Тютюнник);

// безос.

Кругом стін скребло, у комині гуло (О. Стороженко);

// Знімаючи верхній шар чим-небудь гострим, жорстким, чистити що-небудь.

Надсадно ревучи моторами, вони [екскаватори] скребли ковшами глинисте дно (з газ.);

Настя схопила свою лопату і так ретельно почала скребти боки канави, що земляні бризки летіли врозтіч (О. Копиленко);

// Тручи чим-небудь гострим, жорстким, робити щось чистим, блискучим.

– А те, що вони [коні] трохи грязні, то нічого не зробиш – у кізяках же сплять .. Скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше лебедя не буде (Григорій Тютюнник).

2. Чухати.

Люди слухають [Мирона] похнюпившись. Інші – потилицю скребуть... (Панас Мирний);

– Ану, потягаємося, чия-то візьме, – подумав він, скребучи бороду (Панас Мирний).

3. також без дод., перев. у сполуч. зі сл. душа, серце, перен. Завдавати турбот, хвилювань; тривожити, мучити.

Досада скребе, як кішка лапою (Номис);

– Горе скребло й скребе мою душу (О. Стороженко);

Правда по серці скребе (І. Франко);

Велика туга скребе їй серце (Панас Мирний);

// безос.

Люду мимо чимало пройшло, Радий гомін та жарти, – байдуже... А на серці у мене скребло, І не легше було мені, друже! (П. Грабовський).

◇ Гри́зти (точи́ти, рідко скребти́) / прогри́зти (проточи́ти) го́лову див. гри́зти;

Кі́шки (коти́) шкребу́ть (скребу́ть, скубу́ться, шкребу́ться) в (по) душі́ (на (в) се́рці) див. кі́шка;

(1) Мо́ркву скребти́ (скрома́дити, струга́ти) – сварити, лаяти когось.

Чує стара: на службі йому щодня моркву скребуть, уже грозяться і вигнати (Панас Мирний);

Гримає [стара], звісно – на невістку: .. то се не туди, то те не так, звичайно, як свекруха, що вже знайде, за що моркву скромадити (Г. Квітка-Основ'яненко);

(2) Перо́м скребти́, ірон. – писати.

Лягли тумани з Фінської затоки, Пером гусиним скріб чиновний люд (Л. Дмитерко);

(3) Скребти́ (ску́бти, скрома́дити) / наску́бти (наску́ба́ти) мо́ркву – дорікати кому-небудь або лаяти, сварити когось.

Чує стара, на службі йому щодня моркву скребуть, уже грозяться і вигнати (Панас Мирний);

Гримає [стара] звісно – на невістку: то се не туди, то те не так, звичайно, як свекруха, що вже знайде, за що моркву скромадити (Г. Квітка-Основ'яненко);

Яцько Ходика вуса підкрутив. Он як шанується до нього Терновий. Наскубли моркву, то й поштивий став (Н. Рибак);

// бити.

Січовики, підтримувані низовиками, кричали: – Гідний! Гідний! – Не комизись, а то наскубемо моркву! – Бути тобі кошовим! (Н. Рибак);

Чорти́ скребу́ть див. чорт;

Як (мов, ні́би і т. ін.) ми́ші на се́рці шкребу́ть (шкря́бають, скребу́ть) / зашкребли́ (зашкря́бали, заскребли́) див. ми́ша.