солодко

СО́ЛОДКО.

1. Присл. до соло́дкий.

“Я чув колись, що у панів, Мов у царів, Срібло та золото скрізь сяє, Що буцім би пани так хороше живуть Та солодко їдять і п'ють” (Л. Глібов);

– Одно знаю, хоч не з'їм солодко і напрацююся гіренько, так ніхто мене не налає (М. Коцюбинський);

Спросоння Юрко потягнувся й солодко позіхнув (С. Чорнобривець);

Сурмач скручує цигарку, запалює її і солодко затягається (Ю. Яновський);

[Олена (до Бичка):] Цілуйте мене: солодко, палко! (М. Кропивницький);

Данилко солодко заснув (Ю. Яновський);

Не солодко жилося тоді Франкові, але Павлик бідував іще більше (В. Самійленко);

В гостях вона не говорила, а ніби нявкала, як кішечка, тихо, солодко, облесливо (І. Нечуй-Левицький);

Одарка солодко посміхнулась, обернулась (П. Панч);

Працюючи над оповіданням “Сім мішків”, я ніяк не міг знайти кінцівки, – виходило дуже солодко (О. Донченко);

Солодко пахне спіле жито;

Щемко і солодко пахло осінню.

2. у знач. пред. Про відчуття солодкого смаку.

[Аграфена:] Пийте, кладіть цукру хто скільки хоче, нехай нам сьогодні буде солодко (О. Корнійчук).

3. у знач. пред. Про приємні відчуття, яких зазнає хто-небудь; дуже приємно.

Любила Оля сісти на санчата .. і мчати з гори у засніжений, завихрений світ. Як пашать щоки, як тобі жарко, і страшно, і солодко, і прекрасно! (М. Чабанівський);

За день Іван добре стомився біля паровоза, але на душі у нього було солодко від задоволення своєю працею (С. Чорнобривець);

Було ніяково й солодко.

4. у знач. пред., перев. із част. не. Про стан достатку, забезпеченості, задоволення чим-небудь і т. ін.; добре.

[Чирва:] Хіба йому на заводі солодко? (І. Микитенко);

– От що, небоже, їдь ти, мабуть, у Новосельці .. Візьмеш моїх пару коней, бо і їм тут не солодко. Того й дивись, що ноги протягнуть (С. Добровольський).