стовбичити

СТОВБИ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.

1. Стояти, різко підноситися над навколишньою поверхнею (про високі тонкі предмети).

Униз до моря збігали мандаринові, апельсинові, лимонні й маслинові гаї, стовбичили готичними вежами кипариси (М. Трублаїні);

Стовбичить до хмар над містечком вона [арка], Хоча й сміхотворна, зате показна (С. Олійник);

// Видаватися, виступати над поверхнею, виділятися серед навколишнього простору.

Будиночок обваливсь .. Од клуні стовбичать тільки в бур'янах кілля та сохи (С. Васильченко);

Посередині двору стовбичила колонка водогону (Л. Дмитерко);

На подвір'ї замість хати понуро стовбичить облуплений комин (М. Стельмах).

2. розм. Стояти, бути на ногах.

[Стась:] Не стовбич проти вікна – заступи за стіну! (С. Васильченко);

Цимбалові ніяково стовбичити серед класу, коли всі сидять (І. Багмут);

[Горпина:] Чого стовбичиш? В хату йди (В. Собко);

// Постійно перебувати де-небудь.

Ну, думаю, зажди, буде тобі за те, що цілий день на фермі стовбичиш і уроків не вчиш... (з газ.).

3. розм. Проводити час безцільно, нічим не займаючись.

[Катря:] Мені досадно, як ото воно стовбичить отут без діла! (С. Васильченко);

[Омелько:] Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карти абощо (М. Кропивницький);

Уже кілька днів самотньо стовбичив [Рядненков] у своєму кабінеті, не знаючи, з чого почати і за що хапатися (В. Козаченко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me