тихо

ТИ́ХО.

1. Присл. до ти́хий 1, 3, 5–8.

Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у го́род шапличок Продать (Т. Шевченко);

– Увійди та одпочинь, дитино, – промовив хтось тихо й поважно (Марко Вовчок);

Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно (І. Нечуй-Левицький);

У вікна знову стрепетом б'ється пісня, і від неї тихо бринять нижні шибки (М. Стельмах);

Баба лежала вже тихо і спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон (М. Коцюбинський);

– Треба ж мені посидіти тихо, а то знову крісло зломлю (Ю. Яновський);

Так і дожив він до восьмого – тихо та мирно – десятка (М. Зеров);

Огонь не догорів, А тихо пригаса (М. Рильський);

Співали солов'ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка (О. Довженко);

// Без розмов, співу і т. ін.; мовчки.

Тихо йшли вони [новобранці], не співали, не доносив вітер прощального співу родині (Леся Українка);

Вона випровадила його далеко за село .. і тихо, без слів прощалася з ним (Д. Бедзик);

Господарка поставила чайник, філіжанки, а потім принесла хліба і сала. Ми тихо трапезували (Олесь Досвітній).

2. у знач. пред. Про тишу, про відсутність голосних звуків.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тільки годинник на стіні цокав, мляво й ліниво гойдаючи маятник (І. Нечуй-Левицький);

Тихо навкруги. Тільки цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпадьомкає перепелиця (М. Коцюбинський);

На площі було тихо, тільки гайвороння .. кружляло і лементувало над недалеким базаром (С. Скляренко);

В класі тихо, що чути, як муха летить (А. Свидницький);

Тихо на селі. Навіть собак не чути (А. Головко).

3. у знач. пред., у сполуч. зі сл. на душі, на серці. Про стан душевного спокою.

Вже після першої розмови з Марусею їй стало на душі якось тихо і лагідно (С. Добровольський).

4. у знач. пред. Про спокійне мирне життя; про відсутність соціальних струсів, зіткнень і т. ін.

У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо (Т. Шевченко);

Ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... (Панас Мирний);

Все буде, як було досі тихо і мирно, бо щоб у нього хто зважився, одібрати землю... У нього? Ха-ха! (М. Коцюбинський);

Якийсь час все було тихо. але невдовзі знов почались заворушення (з наук. літ.);

“У Києві люди живуть досить тихо”.., – пише Леся Українка (з мемуарної літ.).

5. у знач. пред. Про відсутність вітру.

День бог дав жаркий, і вітерець не дмухне – тихо (Марко Вовчок);

Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне, жадна рослинка не схилиться, не злякає маленької комашки (М. Коцюбинський).

6. у знач. виг. Уживається як заклик до мовчання, додержання тиші.

– Тихо, – каже пані. – Подивимось, що вона робить. Стали вони підкрадатись... (Марко Вовчок);

Тихо там! Гетьман іде! (Б. Лепкий);

Тихо! Ворог підслуховує (І. Багряний);

// Уживається як заклик до обережності.

[Максим:] Цить, Галю, тихо! Світло погаси мерщій, Та й гайда звідціль хутчій! (М. Кропивницький);

– Тихо, синочки, не хитайте човна... (О. Довженко).

◇ Аби́ ли́хо ти́хо див. ли́хо¹;

Сиді́ти ти́хо (тихе́нько) див. сиді́ти;

(1) Ти́хо, як (мов, немо́в) у моги́лі – дуже, надзвичайно тихо.

Було тихо, як у могилі. Десь капали краплини води (А. Дімаров).