тихо

ТИ́ХО.

1. Присл. до ти́хий 1, 3, 5-8.

— Увійди та одпочинь, дитино, — промовив хтось тихо й поважно (Вовчок, I, 1955, 10);

Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно (Н.-Лев., II, 1956, 265);

У вікна знову стрепетом б’ється пісня, і від неї тихо бринять нижні шибки (Стельмах, І, 1962, 577);

Баба лежала вже тихо і спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон (Коцюб., II, 1955, 274);

— Треба ж мені посидіти тихо, а то знову крісло зломлю (Ю. Янов., II, 1958, 62);

У загоні батько налигав телицю і вивів.. А мати підійшла до неї й тихо гладила рукою (Головко, II, 1957, 121);

Пливе ніч любо, тихо, славно; Від мук забулася земля (Граб., І, 1959, 202);

Так і дожив він до восьмого — тихо та мирно — десятка (Зеров, Вибр., 1966, 358);

Огонь не догорів, А тихо пригаса (Рильський, ІІ, 1946, 141);

Йому вподобались здорові сиві очі, що тихо сяли з-під довгих вій (Коцюб., І, 1955, 23);

Дехто мріє: вік свій тихо Й лагідно прожити (Воскр., Цілком.., 1947, 51);

Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у го́род шапличок Продать (Шевч., II, 1963, 365);

Співали солов’ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка (Довж., І, 1958, 488);

// Без розмов, співу і т. ін.; мовчки.

Тихо йшли вони [новобранці], не співали, не доносив вітер прощального співу родині. (Л. Укр., III, 1952, 568);

Вона випровадила його далеко за село.. і тихо, без слів прощалася з ним (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 20);

Господарка поставила чайник, філіжанки, а потім принесла хліба і сала. Ми тихо трапезували. (Досв., Вибр., 1959, 73).

Сиді́ти ти́хо див. сиді́ти.

2. у знач. присудк. сл. Про тишу, про відсутність голосних звуків.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тільки годинник на стіні цокав, мляво й ліниво гойдаючи маятник (Н.-Лев., І, 1956, 118);

В класі тихо, що чути, як муха летить (Свидн., Люборацькі, 1955, 112);

Тихо на селі. Навіть собак не чути (Головко, II, 1957, 353).

3. у знач. присуд., сл., у сполуч. із. сл. на душі, на серці. Про етап душевного спокою.

Вже після першої розмови з Марусею їй стало на душі якось тихо і лагідно (Добр., Очак. розмир, 1965, 30).

4. у знач. присудк. сл. Про спокійне мирне жпття; про відсутність соціальних струсів, зіткнень і т. ін.

У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо (Шевч., І, 1963, 336);

Ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… (Мирний, 1, 1949, 183);

Все буде, як було досі тихо і мирно, бо щоб у нього хто зважився, одібрати землю… У нього? Ха-ха! (Коцюб., II, 1955, 395).

5. у знач. присудк. сл. Про відсутність вітру.

День бог дав жаркий, і вітерець не дмухне — тихо (Вовчок, 1, 1955, 8);

Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне, жадна рослинка не схилиться, не злякає маленької комашки (Коцюб., І, 1955, 35).

6. у знач. виг. Уживається як заклик до мовчання, додержання тиші.

— Тихо, — каже пані. — Подивимось, що вона робить. Стали вони підкрадатись… (Вовчок, І, 1955, 46);

— Що, Павле, вбивати збираєшся? Підожди, встигнеш, — сказав Щорс і раптом перекрив гвалт голосним.: — Тихо!!! Натовп зразу притих (Домк., І, 1958, 205);

// Уживається як заклик до обережності.

[Максим:] Цить, Галю, тихо! Світло погаси мерщій, Та й гайда звідціль хутчій! (Кроп., II, 1958, 94);

— Тихо, синочки, не хитайте човна… (Довж., І, 1958, 331).

Ти́хо (ти́хо-ти́хо), як (немо́в і т. ін.) у ву́сі (в у́сі):

а) про повну тишу, про відсутність будь-яких звуків.

— Хто то? — почулося з різних кутків, і зразу стало тихо, як у вусі (Мирний, IV, 1955, 112);

Саранчук.. наче тягар важкий, що ледве доніс оце, впустив. — Погані вісті! — І стало в кімнаті тихо-тихо, як в цсі (Головко, II, 1957, 325);

б) про відсутність найменшого вітру;

б) про відсутність сварок, бійок і т. ін.

— Коли та сварка була, а ви все згадуєте й досі. Тепер на вашому кутку, хвалити бога, як у вусі тихо… (Л. Янов., 1, 1959, 83);

Ти́хо, хоч мак (ма́ком) сій див. мак.