ухо

У́ХО, а, с., розм.

Те саме, що ву́хо.

“А що, як, викравшись помалу, Забратися в Рутульський стан? – Шептав Низ в ухо Евріалу: – То каші наварили б там” (І. Котляревський);

В очах – жовто, чорно; а в ушах – пищало, стогнало, вило... (Панас Мирний);

Словце “ярмарок” попало в ухо дітям (Марко Вовчок);

Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні (Б. Лепкий);

Кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав ухо до грудей (О. Гончар);

Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... (С. Васильченко).

Від у́ха до у́ха позіха́ти (посміха́тися) / позіхну́ти (посміхну́тися) див. позіха́ти.

△ (1) Басо́ве́ у́хо – орнамент на писанці, що нагадує закрутку баса.

◇ Аж за (по́за) ву́хами (рідше уша́ми, у́хами) лящи́ть (тріщи́ть) див. ляща́ти;

Влі́зти в у́хо див. вла́зити;

В одне́ (одно́) ву́хо (у́хо) впуска́ти / впусти́ти, а в дру́ге (дру́гим) випуска́ти / ви́пустити див. впуска́ти¹;

Луна́ти (стоя́ти) у ву́хах (рідко в у́хах) див. луна́ти;

Прихиля́ти / прихили́ти [своє́] ву́хо (рідко у́хо) див. прихиля́ти.