хіба

ХІБА́¹, спол.

1. умовно-протиставний. Уживається для вираження протиставлення з умовним відтінком; якщо тільки не, якщо не.

Як перейде [піп] дорогу – щастя не буде, хіба одплюєшся (Номис);

Про дорогу нічого й думати, хіба як окріпну трохи (М. Коцюбинський);

// Уживається для вираження умови з відтінком обмеження; близький за значенням до сполучника якщо тільки.

“Киевской мысли” не присилай, хіба б який особливо цікавий № (М. Коцюбинський).

2. допустово-обмежувальний. Уживається для вираження обмеження, виділення з допустовим відтінком; крім того що, не враховуючи того що, може бути тільки.

На землю злізла ніч... Нігде, ані шиширхне; Хіба то декуди крізь сон що-небудь пирхне (П. Гулак-Артемовський);

Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства (Панас Мирний);

Любий дядьку! .. Я лицем і подобою, здається, мало змінилась, хіба що не така дуже біла, як була (Леся Українка);

Ніхто до нього не заглядав, і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей (Григорій Тютюнник).

3. протиставний, рідко. Уживається для протиставлення членів речення або речень з обмежувально-модальним відтінком; а.

Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати, хіба засипати... (Панас Мирний).

ХІБА́², част.

1. пит. Уживається як допоміжний підсилювальний засіб у питальному реченні, що виражає сумнів, здивування, недовіру тощо; невже.

[Виночерпець:] Немає кубка з яшми! [Xуса (грізно):] Як нема? Хіба хто вкрав? Я злодія знайду хоч під землею! (Леся Українка);

– Хіба завтра неділя? .. Як він забув? Завтра ж Дорині іменини (М. Коцюбинський);

– Хіба ж ми за день усіх перевеземо? – засумнівався шустрий манилівець (Григорій Тютюнник);

// Уживається в риторичному питанні для вираження впевненості, переконаності в протилежній відповіді.

Хіба йому розум завадить (Номис);

Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх [них] робити, їм служити?.. (Панас Мирний);

– Хіба це риба! Казна-що, не риба... От колись була риба... (О. Довженко);

– Хіба сім'ї наші – це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила? (О. Гончар);

// Уживається як еквівалент питального речення, що виражає сумнів, здивування або недовіру; справді, невже.

В саду, ближче до вікон, знову почувся тріск і дзвін заліза .. – Та це ж спутані коні пасуться. Чуєте, залізне путо бряжчить?.. – Хіба? (М. Стельмах).

2. обмеж.-виділ., перев. зі сл. що, тільки, крім, лише, вже. Уживається для виділення, обмеження чогось єдино можливого при даних обставинах (з відтінком модальності або допустовості).

Горбатого хіба вже могила виправить (Номис);

Молоде ж було, а горде й потайне, крий Боже! Було й на улицю між дівчат не вийде, тільки хіба коло криниці, як зустріне котору, трошки постоїть (П. Куліш);

Коли це алегорія – то така незрозуміла, що читач хіба у самого автора при стрічі розбереться (М. Коцюбинський);

В балці було вже зовсім темно, і впізнати кого-небудь було важко, хіба що по голосу (П. Панч).

3. Уживається для вираження припущення, вагання з якогось приводу.

“Хіба випустити хлопця прямо на вулицю, – хай іде куди знає – думалося йому (Панас Мирний);

Як же за нього я маю віддячити вам? Байку хіба розкажу (Леся Українка).

4. оклич., зі сл. такий. Уживається для вираження захоплення вихваляння чим-небудь.

– Ось і мій Костя, – вказує Бойко на одного з молодих, – теж веранду спорудив тещі хіба ж таку (О. Гончар).