чавити

ЧА́ВИ́ТИ, влю́, виш; мн. ча́влять; недок., що.

1. Наступати на щось, придушувати ногами, топтати що-небудь.

Гнат Голод ішов похмурий і байдуже чавив широкими підошвами прикраси весни (П. Панч);

Кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає з неї сік (Григорій Тютюнник);

Чавлячи старими черевиками рідку грязюку, вона трудно пішла в напрямі лісу (В. Бабляк).

2. кого, що. Давити, роздавлювати, душити, знищуючи.

Він у кімнаті оселився, Де староживець [старожитець] тих країв Весь вік з ключаркою сварився, Дививсь у вікна й мух чавив (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);

Андрійко опустив голову. – Я сам просився. Тепер я чавитиму проклятих гітлерівців найбільшими танками (П. Панч);

На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями (М. Стельмах);

Той змій став його ще сюди і туди, на всі боки крутить, а Ілля все його за язик чавить. [..] Так Ілля і удушив його (з казки);

// Стискувати кого-, що-небудь.

Чудне щось діється з дідом, йому стало здаватися, немов хтось у жменю взяв його старе серце й став його помаленьку чавити, а дідові стає чогось так жаль-жаль (С. Васильченко);

// перен. Гнітити, душити кого-, що-небудь.

– Ніколи ще панський гріш не рятував мужика, а рука панська завжди чавила нас (М. Стельмах);

Говорив [Макуха] настирливо, невідступно обплітав Сидорчукову душу залізною сіткою, душив її немилосердно, чавив (Ю. Бедзик);

// перен., розм. Стримувати, таїти щось у собі.

Так от воно як! Те, в чому він, Левко, й собі не признавався, а чавив на дні душі, мов гадину, було вже відоме братам... (М. Стельмах);

Дмитро Іванович просто-таки чавив у собі напади ніжності до доньки, насталювався на строгість (Ю. Мушкетик).

3. Видавлювати, вижимати щось із чого-небудь.

У нього славний виноградник, і він під осінь чавить сік (М. Терещенко).