черк

ЧЕРК¹, виг., розм.

1. Звуконаслідування, що означає різкий звук із шумом від тертя одного предмета об інший.

Налапав [Чіпка] у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу (Панас Мирний);

І вже б'ють козаки напропаще [напропале]; іскри сипляться густо, і от-от комусь погибель! Аж зразу – черк! Пополам обидві шаблі (П. Куліш);

// у знач. ім., ч.

Ні, то майже ніякий звук, то лише тихий “черк”, мовби хтось палицею торкнув по снігу (І. Багряний).

2. у функції присудка. Дія за знач. черка́ти, черкну́ти, швидка і (або) несподівана дія.

Достав [я] з шкатулки бритву, намиливсь, черк, вдруге... так мої вуси, неначе скошена трава (О. Стороженко);

Як побачив [Василь] свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути... тут коло неї і впав (Марко Вовчок);

// Дія за знач. черкну́ти, підкреслює швидкість і (або) несподіваність та силу дії.

З сим словом черк його в пику! (Сл. Б. Грінченка);

// Скік.

Я між старі верби та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу (Марко Вовчок).

ЧЕРК², у, ч., діал.

Мить.

Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його: Чи ви знаєте сей будинок? (Марко Вовчок);

Досвідченим оком, в один черк, оглянув він нашу літературу, в тім числі й художню прозу і... всміхнувся (Я. Качура).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me