числівник

ЧИСЛІ́ВНИК, а, ч.

Частина мови, що означає певну чи абстрактно-математичну кількість або порядок предметів при лічбі і відмінюється за відмінками (кількісні числівники) або родами, відмінками і числами (порядкові числівники).

Числівники в слов'янських мовах бувають прості (назви одиниць), складні (назви десятків), складені (напр., тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ять) (з наук. літ.);

Числівник, виділившись з класу іменників (типу п'ять) та прикметників (типу два, три, чотири) за семантичними ознаками, почав відрізнятися від них і граматичними особливостями (з наук. літ.).

△ (1) Дробови́й числі́вник, лінгв. – числівник для позначення дробу (у 3 знач.).

На кількісне визначення частини того, що показує іменник, вказують дробові числівники (з наук. літ.);

Дробовим числівником називається також числівник, який називає дробову величину в сполученні з цілим числом (наприклад, три цілих і дві десятих) (з навч. літ.);

При відмінюванні дробових числівників перша частина змінюється як кількісний числівник, а друга – як порядковий (з навч. літ.);

(2) Кі́лькісний числі́вник – числівник, що означає число, вказує на кількість предметів.

Кількісні числівники, передаючи рахунок предметів, звичайно виступають у сполученні з іменниками (з наук. літ.);

(3) Порядко́вий числі́вник, лінгв. – розряд числівників, що вживаються на позначення певної послідовності, порядку переліку предметів і мають формальні ознаки прикметників.

Числівник – частина мови, що виражає абстрактне число (“два плюс три – п'ять”), кількість предметів (“два студенти”) або їх порядок за рахунком (“другий студент” ). Числівники перших двох типів звуться кількісними, числівники третього типу – порядковими (з наук. літ.).