чужий

ЧУЖИ́Й, а́, е́.

1. Належний комусь іншому, не власний, не свій.

Чужим добром не забагатієш (прислів'я);

Іде чумак з-за Лиману З чужим добрим, безталанний, Чужі воли поганяє, Поганяючи, співає: – Доле моя, доле, Чом ти не такая, Як інша чужая? (Т. Шевченко);

Нимидорі здалося, що їй стало легше на гарячому сонці чуже жито жати на одній постаті поруч з Миколою (І. Нечуй-Левицький);

– Навіщо ж він надів чуже вбрання? (О. Довженко);

Йонька встиг по дорозі потрусити чужі ятері (Григорій Тютюнник);

// Здобутий, зароблений не своєю працею, не своїми зусиллями.

– Як тобі не сором чужі гроші красти? Хіба ж ти їх заробив? – тихо й м'яко казав Жук (М. Коцюбинський);

// у знач. ім. чуже́, жо́го, с. Те, що надбане іншим.

Багач чуже загрібає, бо своєму ліку не знає (прислів'я);

У полі Орачі на ярину орали, І Муха там була, І хоч її непрохану ганяли, Одначе крадькома і їла, і пила, Бо звикла змалечку кохаться у чужому (Л. Глібов);

– Не хочу я багатіти на чужому. Хай мене Ананас не чіпає, то і я його не зачеплю (М. Стельмах);

// Який є продуктом мислення кого-небудь іншого (про думки, ідеї, слова і т. ін.).

Ми разом з словами набираємося і розуму, набуваємо чужих думок (Панас Мирний);

– А Кульницький – це в'юн. Розумний, жорстокий, нахрапистий. З ходу ловить чужі думки й піднімає їх на всю губернію або приноровляється до них, як вигідніше йому (М. Стельмах);

// Якого зазнає хтось інший, який випадає на долю кого-небудь іншого.

Не радуйся чужому лихові (прислів'я);

– Що ж за чоловік, що підкопується під чужу славу, та ще під дівочу, під сирітську? (Г. Квітка-Основ'яненко);

Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя (Панас Мирний);

Рука тремтяча удлище хапає, І лин зелений воду розсікає, І мало удки не перерива, І золотом тремтячим одлива... “Помалу! Тихше!” – ти даєш поради, Чужому щастю, як своєму, радий... (М. Рильський);

// Не притаманний, не властивий кому-небудь, незвичний за виявом.

Юля знову посміхнулася і вийняла з сумочки дзеркальце: щоки її трохи зблідли, а усмішка була чужа, розгублена і жалюгідна (Григорій Тютюнник);

Сумно зітхнула жінка і, не спускаючи очей з протеза, промовила якимсь чужим, неприродним голосом: – Для матері кров її дітей ніколи не охолоняє [холоне] (І. Багмут);

* У порівн. [Прісцілла:(голосом, зміненим від муки, мов чужим, без відтінків):] Мій чоловік себе не чує гідним. Я се знаю (Леся Українка);

// перен. Не підвладний кому-небудь, який позбувся рухливості, чутливості (перев. про частини тіла людини).

Він себе переміг і побіг підтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та путала ноги, чужі й без того (М. Коцюбинський).

2. Не пов'язаний із ким-небудь родинними зв'язками; нерідний.

А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я, та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім'ї з ласки (Марко Вовчок);

Всі встали з-за стола, подякували Богові та Кайдашисі, а Мотря все стояла на одному місці, наче сирота в чужій сім'ї (І. Нечуй-Левицький);

[Кнуриха:] Найшли до нас з Січі запорожці і невеличкого хлопчика привезли з собою, накинули нам за сина узяти. Хоч чуже воно – та все ж дитина (Панас Мирний);

– Навіть шуліка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнізді... (О. Гончар);

* У порівн. Він, мов чужий, підходить до свого просторого двору, відчиняє глуху хвіртку, і назустріч йому з темних деревин підіймаються Олеся і Гнат. Синок уже на зріст матір доганяє (М. Стельмах);

Коли Орися повернулася в хату, Одарка сиділа на лаві, біля дверей, як чужа, і мовчала (Григорій Тютюнник);

// у знач. ім. чужи́й, жо́го, ч.; чужа́, жо́ї, ж.; чужі́, жи́х, мн. Нерідна людина.

[Варка:] Коли вже й рідня одно другому виїдає очі, то чого ж сподіватись від чужих?.. (М. Кропивницький);

– Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим (Григорій Тютюнник).

3. Який не перебуває в близьких взаєминах із ким-небудь, не пов'язаний спільністю умов життя, праці; сторонній.

Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з'явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий (М. Коцюбинський);

* У порівн. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї (Панас Мирний);

// Незнайомий, невідомий.

[Семен:] А хто тут мене кличе? Маруся сказала, що якийсь чужий чоловік... (М. Кропивницький);

Петрусь їсть по-хазяйськи, підставляючи під ложку шматочок хліба, так його бабуся навчила, а дівчинка проливає сметану на груди і весь час злякано поглядає на чужу тьотю, що сидить на покуті (Григорій Тютюнник);

Одного разу, коли Каленик Романович і Рубін грали в дамки, в двері хтось постукав чужим стуком (І. Сенченко);

// у знач. ім. чужи́й, жо́го, ч.; чужа́, жо́ї, ж.; чужі́, жи́х, мн. Незнайома людина.

– Коли сверблять із вас у кого Чи спина, ребра, чи боки, Нащо просити вам чужого? Мої великі кулаки Почешуть ребра вам і спину (І. Котляревський);

// Який стосується інших людей.

Як було прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата як ясочки коло нас, і вже на своїх не хочуть дивитись (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Милевський:] Простіть, Любов Олександрівно, я не люблю мішатись до чужих справ, але на правах приятеля скажу: мені здається, ви занадто раптово увірвали нитку (Леся Українка);

Господь з ними, з столицями, з захопленням і з чужим комфортом. – Додому! (О. Довженко);

Чого ж він мусить покутувати за чужі гріхи? (М. Коцюбинський);

// Власт. чомусь зовсім іншому; чужорідний.

Сусідський сад – то був зовсім інший, чужий світ, і Юра довгий час не міг наважитися ступити на його незнану землю (Ю. Смолич);

Довгастий шрам на лівій щоці здавався недоречним і чужим на його обличчі, що дихало спокоєм і виказувало внутрішню рівновагу (С. Голованівський).

4. Який не є Батьківщиною або місцем постійного проживання для кого-небудь.

– Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бієвцями та за нами, – говорила мати, – привикай, серце, до чужого села та до нової рідні (І. Нечуй-Левицький);

Хто з нас батьківську країну Проміняє на чужу? Вічний сором тобі, сину, За се був би! (П. Грабовський);

Так уже втомився подоріжжю і безлюддям – бо тут [у Цюриху] усе чужі люди, що швидше хочу до своїх (М. Коцюбинський);

// Уживається як постійний епітет до деяких назв.

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. (Т. Шевченко);

Там десь, в чужій стороні, серед кривавої війни, зложе він свою козацьку головоньку (Панас Мирний);

Без жалю кидають нас хмари, Пливуть в чужі краї, І сонце ллє ізнову чари Гарячії свої... (М. Рильський);

// Родом з іншої місцевості.

Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії (Панас Мирний);

Правда, і Алі, і Фатьма були тут людьми чужими, не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті (М. Коцюбинський);

// Який стосується іншої держави, країни; іноземний.

Франко, як відомо, знав багато чужих мов (В. Самійленко);

Видно, що авторка чимало читала творів чужої літератури, чомусь мені здається, що мусила вона багато читати Жорж Занда [Занд], навіть її головна ідея .. чисто Жорж Зандівська (Леся Українка);

Десь аж на самім виднокрузі димів чужий корабель (О. Гончар);

// у знач. ім. чуже́, жо́го, с. Те, що належить іншому народові.

Учітесь,читайте,І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь (Т. Шевченко).

5. Який має інші погляди, прагнення, інтереси і т. ін., ніж хто-небудь.

Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині (Т. Шевченко);

Лукія прожила з чоловіком з кінця зими до осені та й зосталась чужа й чоловікові, і всій його сім'ї (Б. Грінченко);

// Який не відповідає поглядам, інтересам, прагненням кого-небудь.

Чужий світогляд.