чутно

ЧУ́ТНО.

1. Присл. до чу́тний.

Ледве чутно знов поспитала [удова]: – Галю, Дніпро ж бо не шумить – я не чую... шумить чи ні? (Марко Вовчок);

Десь далеко попереду, в темряві, ледве чутно заспівали півні (О. Гончар);

Ледве чутно тріснув сучок під глухою лапою куниці (О. Донченко).

2. у знач. пред. Чути (у 1–3 знач.).

Дме сильний .. вітер, і море так шумить, що навіть крізь зачинені двері чутно у хаті (М. Коцюбинський);

Чутно стрілянину з рушниць та вибухи з гармат (Є. Кротевич);

Тиха краса ранньої осені оповила все навкруг, і серед тої тиші було чутно, як падають з гілля на ще зелену траву терпкі маленькі кислички (І. Цюпа);

[Руфін (кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду):] Прісціло! як же можна (Леся Українка);

Старшинування ще дужче гнітило Максима... Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки... (Панас Мирний);

// у знач. вставн. сл., розм. Кажуть.

Підійшов до їх [них] сусіда, привітавсь та й каже: – А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати (Марко Вовчок).

(1) Не чу́тно:

а) (кого, чого) не видно, немає когось, чогось.

Ще шукали, ще питали – не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала (Марко Вовчок);

б) не чути когось, чогось.

Чи дома він, чи немає – його ніколи не чутно: ходить собі то коло того, то біля другого копається (Панас Мирний);

[Вєтров:] До відходу поїзда залишилося всього-на-всього сорок хвилин, а машини не чутно (З. Мороз);

(2) Чу́тно що – кажуть, що.

Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру... (Марко Вовчок);

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено (Панас Мирний);

– Ой, коби-то дав Господь милосердний, коби-то дав [землю]! А таки чутно між людьми, що будуть відбирати панські ґрунти та давати людям... (М. Коцюбинський).

◇ Що чу́ти (чу́тно)? див. чу́ти.