чухати

ЧУ́ХАТИ, аю, аєш, недок., кого, що.

Терти, шкребти, дряпати шкіру, щоб не свербіла.

Де не взялась Свиня І стала чухать об драбину Багном обляпаную спину, Та так же тре, аж снасть тріщить (Л. Глібов);

Ілько спритно підсаджує Юрка на острішок і чухає ноги, попечені в кропиві (П. Козланюк);

Митько .. стояв, чухаючи одну ногу другою (О. Іваненко);

// Шкребти себе по шкірі, виявляючи досаду, роздум, занепокоєння, вагання в чомусь.

Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом. – То се і нас постріляють? (М. Коцюбинський);

Я мовчу. Чоловік чухає собі за вухом і збирається ще щось спитати (П. Колесник);

// Куйовдити волосся, почісуючи пальцями.

Микола зітхнув, покрутив кудлатою головою й став її чухати (Л. Мартович);

Почав [шинкар] чухати рижу, довгу, клочкувату бороду (Панас Мирний);

* Образно. Чути було, як маленький човен чухав свій дощатий бік об гранітний мол (П. Панч).

◇ (1) Чу́хати хребе́т че́рез живі́т, жарт. – бути дуже худим.

– Як ти змарнів, Михайле! – промовив батько, – жовтий як віск, хребет чухаєш через живіт, тільки очі світяться (з газ.);

(2) Чу́хати / почу́хати поти́лицю (рідше го́лову, чу́ба, чупри́ну і т. ін.):

а) шкодувати, відчувати незадоволення, гіркоту від того, що зроблено щось не так, як треба.

Оренда пішла вгору, земля подорожчала.. Не раз і не два доводилось глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів (Панас Мирний);

– Отак мене випроваджуєш, хазяїне? Ну, що ж. Я піду... піду... Але ти ще почухаєш свою потилицю! (А. Шиян);

б) замислюватися над чим-небудь, не знаючи, як вийти із скрутного становища.

Підростаємо ми. Оддали нас у школу... щоб розумні були. Тому свитину, тому чобітки. Чухає голову батько, не знає, де взять (А. Тесленко);

Замислився козак, і йому досталось .. почухать потилицю (О. Стороженко);

в) не наважуватися зробити, виконати і т. ін. що-небудь; бути нерішучим у чому-небудь.

– Про міст треба було всім нам думати раніше. А то чухали потилиці (І. Цюпа).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me