шкварчати

ШКВАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. тільки 3 ос., чим і без дод. Видавати короткі уривчасті звуки, тріск, шипіння (перев. під дією жару, вогню).

Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад (Панас Мирний);

В печі шкварчали горшки, поприставлювані до жару (І. Нечуй-Левицький);

Сталь лилася в нижній ківш, метал падав у метал, розбризкувався іскрами й шкварчав (В. Собко);

Важкі гармати безшумно котились на гумових шинах – тільки шкварчала грязь під колесами (А. Головко);

// Тріщати, підсмажуючись (про страву).

На сковорідці шкварчала яєшня (Панас Мирний);

Тоді Сафар повернувся до свого вогнища й приніс їй дріт, на якому шкварчав смачний шашлик із молодого ягняти (З. Тулуб);

На кухні щось шкварчить, і кімнату сповнює такий смачний дух, що у Тоні мимоволі ворушаться ніздрі (В. Собко);

// безос.

Косар-Косаревичі завжди любили попоїсти. У них шипіло й шкварчало на кухні з ранку й до вечора (П. Загребельний);

// розм. Сповнюватися тріском, шипінням і т. ін.

Мінами як зачнуть [німці] швиргати – так навколо шкварчить, як на сковороді (Григорій Тютюнник);

В кімнаті було тепло, шкварчала кухня, і тільки тут Шура відчула, що вона перемерзла до кісток (О. Гончар);

// Про відчуття від надмірної дії спеки чи морозу.

Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить (А. Свидницький);

Мороз надворі такий, що аж шкварчить!.. (О. Іваненко).

2. розм. Говорити приглушеним від злості, роздратування голосом.

– Він було шкварчить та шипить, неначе сковорода з вишкварками на жару (І. Нечуй-Левицький);

– Ох, і злий ви, дядьку Іване, не говорите з людьми, а шкварчите (М. Стельмах).