шпурляти

ШПУРЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., що, ким, чим і без дод.

Різко, із силою кидати.

– Шпурляй на його [нього] груддя! – гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках .. – Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв на нас? (Панас Мирний);

Так дригнув ногою [Сагайда], що напівстягнутий старий його кірзовий [кирзовий] чобіт відлетів за кільканадцять метрів. – Куди ви шпурляєте? – несподівано почувся знизу Маковеїв голос .. – Хіба ви не бачите, що це я йду? (О. Гончар);

// Те саме, що виверга́ти.

Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки (Ю. Яновський);

* Образно. А по дорозі на село котився гул. Вітер сердито кидався, шматував його й клаптя шпурляв у темряву (А. Головко);

// безос.

З огню почало викидать цілі снопи й шпурляло їх угору (І. Нечуй-Левицький);

// Відкидати, викидати що-небудь звідкись.

Шпурляла [Соломія] з скрині то свої сап'янці, то усяку одежину, доки знайшла на самому дні своє червоне намисто (І. Нечуй-Левицький);

Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки, подушку (М. Коцюбинський);

// Ставити, класти що-небудь недбало, абияк.

Коли втомлювався [Уралов], зовсім виснажений, шпурляв акордеон у куток (О. Гончар);

// перен. Недбало поводитися з чим-небудь.

Він доведе, що в науці, як і в житті, є принципи, яких не можна то підносити вгору, то шпурляти під ноги (С. Журахович);

// Те саме, що шпурля́тися.

Розсердилася [Петренчиха], розгнівалася, біга по хаті, кочергами та хватками шпурляє (Л. Яновська);

Настя сама не знала, на кого напастись. Шпурляла все в хаті, стукала, далі сіла й почала причитувать (С. Васильченко);

Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди (Ю. Смолич);

* Образно. Весно, ти мучиш мене!.. Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небі (І. Франко);

Грім гримить, шпурля перунами, кличе спраглий край (М. Драй-Хмара).