шуміти

ШУМІ́ТИ¹, млю́, ми́ш; мн. шумля́ть; недок.

1. Видавати, утворювати шум (див. шум¹ 1).

Шуміли верби... рвались листя; Гули вітри попід мостом... (Л. Боровиковський);

Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва (П. Грабовський);

Шумлять там шовкові убрання (Леся Українка);

Нічка осіння, похмура; Вітер по лісі шумить (А. Кримський);

Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо (З. Тулуб);

Земля, обсипаючись, глухо шумить (М. Бажан);

На столі, як і раніше, весело шумів самовар (А. Шиян);

Свистять, шумлять, гудуть машини Уздовж бетонного шосе (Л. Дмитерко);

Народ поволі стягався .. Майдан виповнявся і починав шуміти (М. Коцюбинський);

От і каже якось мама: – Діти, ви ж сьогодні не пустуйте, не шуміте (Н. Забіла);

За вікнами готелю шумів і переливався вечірнім сяйвом старовинний Львів (М. Стельмах);

// чим, об що. Створювати шум.

Рано починається робочий день на селі. Ще не встало сонце, .. а вже шумить веретеном безсонна молодиця (Г. Хоткевич);

Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані (С. Васильченко);

Ми мріяли, коли виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме густим листям (О. Донченко).

2. перен. Проходити жваво, бурхливо (про життя, молодість і т. ін.).

Буйна молодість, що про неї в старші роки стільки згадується, шуміла десь далеко-далеко від них (Ірина Вільде);

Од верстата тіні бродять на стіні... Шумить життя (В. Сосюра);

Життя кудись іде. Життя шумить і грає. Немов напровесні пливе поток [потік] бурливий (М. Рильський).

3. перен., розм. Багато, голосно, збуджено говорити, жваво обговорювати що-небудь.

Робітники ще довго шуміли. У хаті ставала щораз більша задуха від людських тіл, диму й одягу, пересяклої вогким повітрям ранньої весни (Н. Кобринська);

Шумить громада. Голоси поволі хрипли (А. Головко);

Вранці всі курси шуміли морем балачок. Вночі хтось ограбував льох під будинком (І. Кириленко);

– Досі тільки й шуміли скрізь: Маркушевський – геній, Маркушевський підняв факультет, Маркушевський дає найвищі показники в університеті. А тут вискакуєш ти і трах його по кумполу: не зазнавайся! (Ю. Бедзик).

4. перен., розм. Швидко пересуватися, мчати.

Де ж то гість забаривсь? Глянуть – степ закуривсь: Жваве військо шумить-насуває (П. Грабовський);

Як жовті лисиці-красуні, проміння упало по полю. Орда відступала на південь, шуміла півколом крутим (А. Малишко).

◇ Дзвени́ть (дзво́нить, шуми́ть і т. ін.) / задзвені́ло (задзвони́ло, зашумі́ло і т. ін.) у ву́хах (у голові́) див. дзвені́ти;

(1) Шуми́ть у голові́ в кого, кому – хто-небудь відчуває важкість, біль в голові, викликані утомою, хворобою, сп'янінням і т. ін.

Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче: – Я вже сьогодні випила, – шумить мені в голові... (Марко Вовчок);

У голові шумить йому, в вухах дзвенить, в очах поночі (А. Тесленко);

Зразу ж страшенно захотілося спати .. Повіки злипалися, в голові шуміло (Ю. Смолич).

ШУМІ́ТИ², і́є, недок.

Те саме, що шумува́ти¹; пінитися.

Вода гула на лотоках, шуміла білою піною нижче од коліс, бризкала ніби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькі веселки (І. Нечуй-Левицький);

– Тут тобі бенкет безперестанку, день у день, кумпанія гарна, вино аж шумить-ллється, карти, розкоші всякі... (М. Коцюбинський);

Вино кипуче Іще шумить серед стола; Вечірня налягає мла... (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна).