ятрити

Я́ТРИ́ТИ, я́трю́, я́три́ш, недок.

1. кого, що. Спричиняти, викликати чим-небудь запалення, біль, подразнення в чому-небудь (перев. в рані, хворому місці тощо).

Надто довго придивлявся він до Дніпра. Надто боляче ятрило йому коліна і лікті сіре каміння (М. Рудь);

Камінна соша, вкрита червоним пилом, до болю ятрить очі, хоч затуляй їх та наосліп іди (І. Муратов);

Солона вода стікала з його чола, струменіла по всьому тілу, лоскотала і ятрила (Ю. Збанацький);

* Образно. Плането, ран кривавих не ятри. Над згарищами стало вже світання (В. Коротич).

2. кого, що, перен. Необережними словами, діями, спогадами змушувати знову відчувати, переживати щось важке, неприємне; розворушувати.

Часто опановувало Корольова почуття самотності. В такі хвилини не знаходив він собі місця, і особливо ятрили його розум спогади про доньку (А. Шиян);

Про що б не говорила Вутанька, про що б не думала, намагаючись забути своє горе, відірватись від нього, воно було при ній, ятрило її невідступно (О. Гончар);

// Торкатися того, що спричиняє страждання, душевний біль, є вразливим місцем.

[Зінька:] Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. (М. Кропивницький);

Щоб не ятрити більше задавнений біль, він підводиться, прощається і через кухню виходить з хати (М. Стельмах).

◇ (1) Я́три́ти (роз'я́трювати, розтрою́джувати, розвору́шувати і т. ін.) / роз'я́три́ти (розтрою́дити, розворуши́ти і т. ін.) [незаго́йну (да́вню)] ра́ну [в се́рці (в душі́)] чию, кого, рідше кому – необережними словами, діями і т. ін. змушувати кого-небудь знову морально страждати або переживати щось неприємне.

– Не ятріть мою рану, діду. Я й так насилу стримуюсь (Ю. Яновський);

Узявши граматику, прочитав він два рядки, але, роз'ятрюючи в серці рану, знов спитав отця Алоїзія: – А скільки років хлопчикові, який грав учора Кіра? (З. Тулуб);

Розмова ся розтроюдила їй в серці незагойну рану, Софія пригадувала вчорашній прикрий вечір (Леся Українка);

Микола Іванович розворушив своїми словами давню удовину рану, згадавши Гордія (І. Цюпа);

Офіцер аж до порога провів дідуся. Йому було прикро, що необережною розмовою роз'ятрив незагойну рану в серці старенького (Ю. Збанацький);

(2) Я́три́ти (роз'я́трювати, роз'їда́ти і т. ін.) / роз'я́три́ти (роз'ї́сти) се́рце (ду́шу) кого, кому, чиє (чию) і без дод. – завдавати кому-небудь великих душевних страждань, переживань.

Почуття образи гнітило його, гнів ятрив йому серце (Ю. Смолич);

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви (О. Ільченко);

Відчай ятрив її душу, як пекуча жалка кропива, і все гнав і гнав уперед, вздовж берега широко розлитої річки (В. Козаченко);

Пісня не заспокоювала, а, навпаки, ще дужче роз'ятрювала їй душу (А. Шиян);

Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця (Панас Мирний);

Івась лежав, мовчав. Зло, досада давили його за горло, троюдили серце, точили сльози з очей (Панас Мирний);

От і зараз сиділи вони мовчки, зігріваючи тілом одна одну, і нараз не витримала котрась, затужила голосом, піснею заятрила серце собі і подругам (І. Цюпа);

Розмова з Василем роз'ятрила старе серце (І. Нечуй-Левицький);

Дітям спочатку не відкривала [мати] горя. Розповідала, що ось скоро тато закінчить війну, повернеться додому. Проте туга, як іржа, роз'їдала душу (із журн.).