ятритися

Я́ТРИ́ТИСЯ, я́три́ться, недок.

1. Не загоюватися (про рану); гноїтися.

Минуло багато часу, а рана на руці Данила Ковача ятрилась і наривала, він весь горів, ходив, як у тумані (С. Скляренко);

Рана ятрилась, почала загниватись (І. Цюпа);

// безос. Дуже боліти, пекти.

Михайло вже не чув ноги, вона в нього боліла, в коліні крутило, ятрилося, відчував, що ще трохи, і він упаде (Ю. Збанацький);

* Образно. Пам'ять про Клаву була ще надто свіжа, рана ще ятрилася (В. Собко);

* У порівн. На скоблях обох половинок дверей висів замок, а над ним наче ятрилася свіжою раною сургучева печатка з двома пломбами (П. Козланюк).

2. перен. Палати, горіти, яскраво світитися; яріти.

Горить горизонт. Сонце ятриться жарко, Заливши, мов кров'ю, поверхню ланів... (І. Нехода);

Ніч-зоря! Моторошно ятрилось небо над цілим краєм .. Все глибше в степ вставали заграви (О. Гончар);

// Жевріти, тліти.

А іскра тліла в попелі важкім і ятрилась, мов незагойна рана, все не могла ожить в огні яркім (Леся Українка);

В попільниці ятрився тліючий жар недопалків (А. Хорунжий).

3. перен. Те саме, що пекти́ 6.

[Одарка:] Що ж, коли мій норов такий, коли лихо та злидні так дозолили, що живого місця не знайдеш в душі, щоб не ятрилося та не боліло!.. (Панас Мирний);

Ятрилася рана, яку заподіяв Скарга, відібравши старшого сина (Іван Ле);

Всі ці роки в серці Гловацького невигойною раною ятрився спогад про Варшаву суворої зими сорок п'ятого року – оте безконечне кладовище, де страхітливими надмогильними пам'ятниками височіли чорні уламки будов (С. Журахович);

Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя (І. Цюпа).