ятрити

Я́ТРИ́ТИ, я́трю́, я́три́ш, недок.

1. перех. Спричиняти, викликати чим-небудь запалення, біль, подразнення в чому-небудь (перев. в рані, хворому місці тощо).

Надто довго придивлявся він до Дніпра. Надто боляче ятрило йому коліна і лікті сіре каміння (Рудь, Гомін.., 1959, 35);

Камінна соша, вкрита червоним пилом, до болю ятрить очі, хоч затуляй їх та наосліп іди (Мур., Бук. повість, 1959, 73);

Солона вода стікала з його чола, струменіла по всьому тілу, лоскотала і ятрила (Збан., Сеспель, 1961, 6);

*Образно. Плането, ран кривавих не ятри. Над згарищами стало вже світання (Кор., Поезії, 1967, 21).

2. перех., перен. Необережними словами, діями, спогадами змушувати знову відчувати, переживати щось важке, неприємне.

Часто опановувало Корольова почуття самотності. В такі хвилини не знаходив він собі місця, і особливо ятрили його розум спогади про доньку (Шиян, Магістраль, 1934, 46);

Про що б не говорила Вутанька, про що б не думала, намагаючись забути своє горе, відірватись від нього, воно було при ній, ятрило її невідступно (Гончар, Таврія, 1952, 354);

// Торкатися того, що спричиняє страждання, душевний біль, є вразливим місцем.

[Зінька:] Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. (Кроп., II, 1958, 34);

Щоб не ятрити більше задавнений біль, він підводиться, прощається і через кухню виходить з хати (Стельмах, І, 1962, 273).

◊ Я́три́ти ду́шу — те саме, що Я́три́ти се́рце ( див. се́рце).

— Іди, Степане, іди, не ятри душі,— випростується вона й осліпляє його своїми заплаканими очима і тяжким болем змученого обличчя (Стельмах, II, 1962, 154);

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 177);

Люди, притулившись плечем до плеча, слухали його, вбираючи кожне слово, яке ятрило душі (Цюпа, Назустріч.., 1958, 54);

Я́трити ра́ну — те саме, що Розвору́шувати ра́ну ( див. ра́на).

— Не ятріть мою рану, діду. Я й так насилу стримуюсь (Ю. Янов., І, 1954, 158);

Я́три́ти се́рце див. се́рце.