вкоротити

вкороти́ти ві́ку (життя́) кому. Убити кого-небудь. Була се вість, мабуть, правдива, Що пан один із добрадива йому (комісарові) за півбутелька (півпляшки) пива Трохи не вкоротив віку (І. Франко); — Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя (М. Старицький); — Придавлю, причавлю пана, мов змію підколодну! — і руками показав, як вкоротить життя Стадницькому (М. Стельмах); // Призводити до передчасної смерті. Невже вона схоче, щоб він пропадав марне, ні за що, вкоротив собі віку молодого? (М. Коцюбинський).

вкороти́ти (врі́зати) язи́к (язика́) кому. Примусити кого-небудь менше говорити, обачніше висловлюватися або мовчати. — Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити язик (М. Стельмах); Воріженьки нехай не дуже-то брешуть, бо єсть (є) тут тепер такі, що вріжуть їм язика врешті (Леся Українка). втну́ти язика. — То це ти... ти, Кашубо, язика мені втнеш? — повернувся до нього усім тулубом Вовк.— Ти, щеня гнилозубе? (І. Муратов).

вкороти́ти ру́ки кому. Примусити кого-небудь припинити безчинства, зробити когось поступливішим. — Наша рада буде така,— голосно вигукнув Галабурда.— Треба вкоротити руки панам. Хай не зазіхають на козацьку волю (С. Добровольський); — Нам би другого Мазепу! той би швидко вкоротив руки клятому москалю,— сміявся Явтух (М. Лазорський). повкоро́чувати ру́ки (про багатьох). — Крадуть (куркулі), аж гай шумить. — Недовго шумітиме, коли декому руки повкорочують (М. Стельмах).