1. Фразеологічний словник української мови

дзвонити

дзвони́ти (видзво́нювати) в усі́ дзво́ни. Розповідати про що-небудь буквально всім; широко розголошувати щось. Іще й великий дзвін не бовкнув, а у вдовиному дворі... уво всі дзвони дзвонили. Ведуть Ігната під руки до розправи (П. Куліш); Та не буває, скажете ви, щоб село не довідалось, бо село то завжди все знає, завжди в усі дзвони видзвонює (Є. Гуцало). як у дзво́ни дзвони́ти. А скрізь по селу як у дзвони дзвонять про крадіжку (пшениці), про сторожа (Панас Мирний).

дзвони́ти зуба́ми, фам. 1. Тремтіти від холоду, страху. Дзвоню зубами, бо мені зимно (М. Коцюбинський); — Мокрий, змерзлий вершник держиться за гриву та дзвонить зубами (Ю. Опільський); Вона (Анна) плакала голосно, а він (Михайло) смертельно перелякався.— Ходи! — кликнув, хрестячись та дзвонячи зубами (О. Кобилянська). 2. Не мати чого їсти, голодувати. Погана парафія, де піп зубами дзвонить (Укр.. присл..).

цокоті́ти (цокота́ти, цо́кати) зуба́ми. Тремтіти від холоду, страху і т. ін. — Ну, вже ж для гостей напалять! — відказав пан Турковський.— А завтра будемо зубами цокотіти,— вкинула прикро Надя (Леся Українка); — Лишенько! Хоча б у двері не добивалося! — знову цокочучи зубами, прошепотіла Килина (І. Сочивець); Вскочив (Пилипко) у хату, як пуп синій, зубами цокоче (Панас Мирний); — Ой, дядьку, привид! — цокотимо зубами.— Де? — Ой на цвинтарі, там у кущах! (Нар. опов.); На зимового Миколая завжди було холодно, ми цокали зубами (В. Минко). дзвони́ти зуба́ми. Дзвоню зубами, бо мені зимно (М. Коцюбинський). ля́скати зуба́ми. Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег (Григорій Тютюнник). сікти́ зуба́ми. Їй нараз зробилося якось зимно-зимно, так що почала голосно сікти зубами (І. Франко).

Джерело: Фразеологічний словник української мови на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. дзвонити — дзвонити лярум зубами «цокотіти зубами»[ IV, 477] (лярум «алярм») [ОГ] Словник з творів Івана Франка
  2. дзвонити — (викликати звуки) (великим дзвоном) баламкати, бамкати, (дзвоником) дзеленькати, теленькати. Словник синонімів Полюги
  3. дзвонити — дзвони́ти дієслово недоконаного виду Орфографічний словник української мови
  4. дзвонити — (у дзвін) калатати, бамкати, бовкати, бевкати, ур. благовістити, (здерідка) подзвонювати, (стало) видзвонювати; (у дзвінок) теленькати, дзеленькати, дзеленчати; (телефоном) телефонувати; (по селу) розплескувати, плескати; док. ЗАДЗВОНИТИ, ударити в дзвін. Словник синонімів Караванського
  5. дзвонити — [дзвонитие] -воун'у, -ониеш; нак. -ни, -воун'іт' Орфоепічний словник української мови
  6. дзвонити — дзвоню, дзвониш, недок. 1》 Викликати звуки, ударяючи в дзвін, калатаючи дзвінком або б'ючи по деяких предметах. || Видавати дзвін (дзвеніння). 2》 Викликати до телефону дзвінком телефонного апарата; говорити по телефону. 3》 перен., розм. Великий тлумачний словник сучасної мови
  7. дзвонити — дзвони́ти: ◊ дзвінки́ дзвонять → дзвінок ◊ і я дзвони́в на тоту́ відпра́ву і я давно говорив про це (Франко) Лексикон львівський: поважно і на жарт
  8. дзвонити — I баламкати, бамбелити, бамбеляти, бамкати, бевкати, бевхати, бовкати, брязкати, брязкотати, брязкотіти, брязчати, вибрязкувати (шпорами), видзвонювати, видзеленькувати, видзенькувати, дзвякати, дзеленчати, дзеленькати, дзенькати, дзенькотати... Словник синонімів Вусика
  9. дзвонити — ДЗВОНИ́ТИ (викликати звуки, ударяючи в дзвін, калатаючи дзвінком тощо; видавати дзвін); БО́ВКАТИ розм., БЕ́ВКАТИ розм., БЕ́МКАТИ розм., БА́МКАТИ розм., БО́МКАТИ розм. рідше, БАЛА́МКАТИ діал. (перев. про великий дзвін); ДЗЕЛЕ́НЬКАТИ, ТЕЛЕ́НЬКАТИ розм. Словник синонімів української мови
  10. дзвонити — Дзвони́ти, -ню́, -ниш, -нять Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  11. дзвонити — ДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, недок. 1. Виклика́ти звуки, ударяючи в дзвін, калатаючи дзвінком або б’ючи по деяких предметах. Він [паламар] один. знає, по кому і як дзвонити (Мирний, III, 1954, 87); Покоївка дзвонила склянками (Коцюб. Словник української мови в 11 томах
  12. дзвонити — Дзвони́ти, -ню́, -ниш гл. 1) Звонить. Ще не дзвонено до церкви. Г. Барв. 156. Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять. К. Досв. 127. 2) Звенѣть, бряцать. Іще таки і послі Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею. К. ЧР. 14. Словник української мови Грінченка