домовина

до (са́мої) домови́ни. До кінця життя, до смерті. Все буде, як було: довіку буде убогий на чужім марнувати свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі (М. Коцюбинський); Побрались: І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні, Аж до самої домовини (Т. Шевченко). до труни́. Поробляй, поробляй, поробляй! До труни не спочити сіромі (П. Грабовський).

живи́м у я́му (в домови́ну, в моги́лу, в зе́млю і т. ін.) ляга́ти. Не маючи виходу із якогось становища, бути у відчаї; помирати, гинути. Живим у яму лягати не хочеться, а не придумають нічого, що робити, щоб пропитатись (прохарчуватися) (Г. Квітка-Основ’яненко); Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати (С. Васильченко). жива́ б у зе́млю пішла́. — Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла… (Г. Квітка-Основ’яненко).

(і) ме́ртвий уста́в би з домови́ни (проки́нувся б, просну́вся б і т. ін.). 1. перев. зі словоспол. таки́й, що, жарт. Уживається для підкреслення позитивних якостей чого-небудь; дуже хороший, приємний, надзвичайний і т. ін. — Се, бгатці (братці), — каже,— така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку (П. Куліш). 2. перев. із словоспол. так, що. Дуже сильно, гучно і т. ін. Закалатав у четверте вікно так, що й мертвий проснувся б (Є. Гуцало).

кла́сти (вклада́ти) / покла́сти (вкла́сти) в домови́ну (у моги́лу і т. ін.) кого. Ховати, хоронити (померлого). Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, класти в домовину (Т. Шевченко); // Призводити кого-небудь до смерті. Голод та холод, та ще важкі хвороби безсердечно клали людей у могилу (Ю. Збанацький); — Коли ти .. ще покладеш мені дитя в нецьки, то я тебе в домовину вкладу! (М. Стельмах); — Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби, що знаєш, тільки не погуби мого дитяти! не положи мене живого у яму! (Г. Квітка-Основ’яненко); — Ти хочеш, щоб рана й тебе в гроб положила? — сердито сказав Потреба (І. Микитенко). пха́ти в домови́ну. Трагедія Харитини виникла на соціальному ґрунті. Ми бачимо невидиму руку Цокуля, яка пхає наймичку в домовину (Життя І. Карпенка-Карого).

лягти́ в моги́лу (в домови́ну, в гріб, в я́му і т. ін.). Померти, загинути. Грабовський .. залишився до кінця незламним, хоча й передчасно ліг у могилу! (З журналу); Ніяк не збагну, що воно за людина. Коли отак про себе турбуватиметься та дбатиме — ляже в домовину… (Ю. Збанацький); Чи я знайду спочинок за життя, А чи тоді, як ляжу в домовину..? (М. Вороний); — Уб’ють тебе, вона (мати) в гріб ляже; живи для неї, я прошу (І. Котляревський); Недалеко моя яма, Та я в яму ще не ліг (С. Руданський); — Як ляжу у ямі, тоді вже згадають,— я знаю,— Й мене словом теплим та щирим! (М. Старицький). ляга́ти в труну́. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю. В чужій домовині (Т. Шевченко); Лягала молодь у труну .. з одважним усміхом, немов байдужа (Леся Українка); // Бути знищеним, розромленим (перев. про ворогів). В могилу ляже проклята звірота. І смерть її — нам золоті ворота (П. Тичина).

хоч (живце́м (живи́м)) у домови́ну (у я́му, у моги́лу і т. ін.) ляга́й. Уживається для вираження відчаю у дуже скрутному, безвихідному становищі; надто тяжко. — Ні шага за душею нема: хоч в домовину лягай,— дріботів дід Грицай (І. Нечуй-Левицький); Ні з ким порадитись, ні з ким словом перекинутися,— таке, що хоч живцем лягай у домовину (Д. Бедзик); — На цього (коня) вже як і трудно стягалися, не дай Бог, заведуть, хоч тоді у яму лягай (А. Головко); Про одне тільки мова — про своє убозтво, свою нужду, що їсти дома нічого, що з дітьми хоч у могилу лягай (І. Цюпа). хоч у я́му. — Хоч в яму, гірше не буде.— Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть (М. Коцюбинський).

як у домови́ні. Тихо, сумно; безлюдно. А в Чигирині як у домовині, Сумно-сумно. Людей не чуть (Т. Шевченко).