Беджгот Волтер

(1826–1877) — англійський журналіст, політолог, теоретик держави. Беджгот народився на заході Англії в родині банкіра-унітариста, отримав освіту в університетському коледжі в Лондоні і після цього повернувся до Сомерсета працювати в родинному банку. Згодом він стає видавцем спершу «Нейшнл ревю», а згодом, з 1860 року до самої смерті, «Економіста». Він публікував численні дописи в тогочасних періодичних виданнях, й обидві його найвідоміші праці – «Державний устрій Англії» (1865) та «Природа і політика» (1867) – спершу з’явились на світ у вигляді низки статей. Маючи енциклопедичні знання, він із неабияким письменницьким хистом – зрозуміло і дотепно – порушував літературні, політичні, історичні та економічні питання, залишаючись при цьому доброзичливим, терпимим і відкритим до діалогу; його доробок був доробком проникливої і прагматичної людини, що знається на справах, розуміє флегматичну вдачу англійців, а водночас усвідомлює й усю важливість – бодай у довгостроковій перспективі – появи оригінальних умоглядних ідей. Політична позиція Беджгота – це позиція консервативного ліберала, що позбувся ілюзій, ліберала, який цінує розум і вірить у прогрес, але знає, що крім розуму потрібні реалізм і спроможність долати забобони та упередження пересічної людини, отож прогрес із необхідністю буде повільним. Ця думка швидко відлилася в градуалістичну концепцію «соціальної еволюції», яка починала утверджуватися за його часів і провідним виразником якої він став у «Природі і політиці». Беджгот також свято вірив в іншу поширену в той період доктрину – концепцію значущості «національного характеру» в політиці. Він вважав англійців здебільшого млявим, неповоротким народом, який потребує ідей, що могли б порятувати його від застою. Французи занадто легковажні, їхній вдачі бракує сталості (він задирливо визначає це як «глупство»), необхідної для самоврядування. Свої найперші статті він писав із Парижа 1852 року з приводу coup d’еґtat (державного перевороту), унаслідок якого було встановлено Другу імперію. Тоді Беджгот і висловив непопулярну серед лібералів думку, ніби обставини, що склалися, вимагали рішучих дій і жорстких заходів, однак пізніше він критикував режим Наполеона ІІІ. У книзі «Державний устрій Англії» Беджгот замірився піддати нищівній критиці те, що він називав ортодоксальним поглядом на розділення владних повноважень між виконавчою і законодавчою владою. Насправді ж ця ідея була не новою, і критика Беджгота виявилася не такою вже й оригінальною, як він вважав, проте саме він надав викінченої форми новій ортодоксії. Він доводив, що виконавча і судова влада тісно взаємозв’язані через уряд, який за своєю суттю є комісією Палати громад. Новим було те, що Беджгот запропонував провести розмежування між «дієвим» та «возвеличувальним» складниками держави. Дієвою складовою є Палата громад разом з урядом – своїм виконавчим інструментом, а монархія та Палата лордів становлять передусім возвеличувальну складову. Перші повинні вести справи, тоді як функція других – забезпечувати стабільність, користуючись своїм впливом на масову свідомість. У книзі «Природа і політика» Беджгот намагався прикласти до історії людства новітні біологічні теорії, зокрема Дарвінову концепцію боротьби за виживання і фізіологічні тлумачення узвичаєної та рефлекторної поведінки, – тенденція, що веде своє походження від Генрі Мейна та «Історії Греції» Джорджа Гроута (Див. соціальний дарвінізм). Беджгот твердив, що поступ вимагає як стабільності, так і новацій. Стабільність забезпечується здебільшого потужним впливом наслідування та звичаю, які перетворюють суспільну поведінку на «згусток традиції», однак, у свою чергу, боротьба за виживання між спільнотами надає принадності певним новаціям. Ідеальний стан – це рівновага між цими двома лініями розвитку, і на останньому етапі людської історії – «у вік суперечок» – новація перестає бути випадковою і стає предметом раціонально виважених роздумів. Таким чином, останнім етапом історичного розвитку і найвищою гарантією тривалого послідовного поступу виявляється ліберальний конституціоналізм.