Годвін Вільям

(1756—1863) — Британський політичний філософ, романтист та літературний компілятор. Син бідного пресвітеріанського священика, Ґодвін навчався в сектантів, а згодом і сам став священиком пресвітаріанської парафії у 1778 році. Він виявив мало здібностей і слабку віру. У 1783 році він уже жив у Лондоні і мав ненадійніший заробіток, пишучи незначні літературні одноденки. Під час “Дебатів про Французьку революцію” (Див. радикали англійські) він переконав свого видавця профінансувати його, коли створюватиме короткий огляд подій у політичній філософії. Як результат, з’явилась Ґодвінова велика праця “Дослідження політичної справедливості”, опублікована у 1793 році і значно відредагована у другому і третьому виданнях 1795 і 1797 року. У 1794 році він зміцнив своє становище публікацією свого найважливішого роману “Калеб Уільямс”. Особливий вплив Ґодвін справив на молодше покоління честолюбних письменників –найбільше на Вордсворта, Колріджа, Саузі і Хезлітта, а пізніше Шеллі. У 1797 році Ґодвін одружився з Мері Уоллстункрафт, яка померла через п’ять місяців під час пологів (дитина вижила, щоб стати Мері Шеллі, автором “Франкенштейну”). Відверті мемуари Ґодвіна про свою дружину, опубліковані у 1798 році, спровокували аморальні коментарії в реакційній пресі і позбавили його значної громадської підтримки. Він продовжував писати, створючи п’єси, декілька дитячих книжок та декілька політичних творів—найкращі його “Відповідь на Парр” (1801), “Про населення” (1820) (відповідь на напад Мальтуса в “Статті про принцип населення” і його остання праця “Думки про людину” (1831). Однак з розпадом радикальної літературної культури 1790-их років, не маючи від слави свого імені нічого, окрім шкоди, Ґодвін провів більшість зі своїх останніх 30 років у боргах і відносному забутті. У “Політичній справедливості” Ґодвін будує свої анархістські та утопістські висновки на декількох простих аксіомах –а саме, що розсудливе мислення та істина завжди перемагатимуть помилку, що таке мислення й істина пов’язані, що істина — всевладна, що пороки людини є результатом його помилкових віх, і що людина, тому, є істотою, здатного до самодосконалення. Він починає з позиції Томаса Пейна, що суспільство є завжди благословенне, а уряд завжди лихий. Замість того, щоб як від нього вимагалось, стримувати руйнівні сили людської натури, він сам є відповідальний за ці сили. Через використання насилля, обману, експлуатації та продажності, уряди псують людей, виховуючи у них конфлікти та невситимі пристрасті і наставляючи кожного індивідуума проти свого сусіда. Щоб зберегти владу і керівництво, уряди повинні тримати людей у незнанні. Проте, людина за природою раціональна та здатна до самовдосконалення, а тому суспільство стає більш просвіченим через століття, а лиха уряду виправляються. Через те, що наше розуміння моралі та політики покращиться та пошириться в усьому світі, ми більше не станемо підкорятись арбітражному керівництву. Чим менше ми підкоряємось, тим більша наша здатність до самоврядування і тим більше ми діємо згідно з розумом і справедливістю. Уряд невпинно втрачатиме владу, сфера його впливу зменшиться і врешті-решт, залишаючи природнє суспільство чоловіків та жінок самих, щоб прожити своє життя в правді та справедливості, використовуючи їхнє розуміння та розсудливість і практикуючи повні і вільні громадські дебати та дискусії. Через те, що розум має властивість переконувати, через силу, якою нас вражає правда, через помилки, які неминуче заважатимуть розумним істотам, і через те, що ми не можемо хотіти робити зло, коли розпізнали, що це воно, ми зможемо жити повним життям. Ґодвін готовий зізнатися, що, можливо, буде потреба у чомусь на зразок предствницької асамблеї, але йому не хочеться визнати якусь домовленність чи практикування, які б заважали праву індивідуума діяти лише на основі використання власних приватних суджень. Перші чотири книги “Політичної справедливості” представляють Ґодвінів погляд на покращення та піддають критиці інші точки зору щодо уряду та суспільства. В цих книжках Ґодвін наполягає на тому, що ми завжди маємо діяти на принципах справедливості, а це вимагає, щоб те, що ми робимо, в загальному приносило людству лише добро. Останні чотири книжки продовжують нападати на встановлені системи уряду, на спроби уряду втручатися в релігійну та політичну думку, на системи закону та покарання та на форми власності. В своїй останій книзі “Про власність” Ґодвін стверджує те, що люди здобудуть певний контроль над соціологічними процесами –вони обходитимуться без сну (що зростає від неуважності) і уникнуть старіння. Люди стануть безсмертні. Сучасні коментатори намагаються спростувати утопічні переконання Ґодвіна як химерні, натомість вони звертають увагу на утилітаризм, вважаючи, що він зробив значний внесок до історії політичної думки. Однак, хоча Ґодвін і вважав, що ми повинні робити те, що приносить найбільше щастя, він звільнює місце принципів утилітаризму для більш фундаментальних принципів. Найкраще це видно у його розгляді власності. Він наполягає на тому, що розподіл власності тоді є справедливий, якщо він приносить найбільш можливу кількість щастя. Також він твердить, що ми маємо право на власність, яку нам надасть цей оптимальний розподіл. Однак, хоча він і стверджує, що сучасний розподіл далекий від оптимального, проте він наполягає, що ми маємо право управління над власністю, яку в даний момент утримуємо. Він відходить від тоталітаризму, стверджуючи, що ніхто не має права посягати на ці права правління –навіть, якщо чиниться це, щоб дати людям права згідно зі справедливістю. Наше право вирішувати, як розпоряджатись власністю, якою ми маємо право управління, сфабриковує нам право стримати свою частку від щонайбільш вигідного розподілу. Наше право вирішувати вище за інші права, бо виведене з принципу корисності. Судження –найсвятіше, тому що лише через повне та вільне використання приватних суджень знання, правда та розуміння можуть прогресувати. Розвитком правди ми завдячуємо собі, бо лише таким чином ми справді вдосконалюємо свої натури, стаючи більш повно раціональними. У відданості цьому погляду Ґодвін завдячує Раціональним Пресвітеріанам, а також погляду на те, що стаючи раціональнішими ми наближаємо свою природу до раціональної будови натури –чи Божого провидіння. Ми не можемо від’єднати моральну теорію Ґодвіна від його утопічних переконань –вони одне ціле.