Коллінгвуд Робін Джордж

(1889–1943) — англійський філософ-ідеаліст та історик. Коллінгвуд народився в Коністоні (Ланкашир), з 1912 року навчався в Пемброукському коледжі (Оксфорд), викладав метафізичну філософію у Вейнфліті (1935–1941). Головним чином він відомий завдяки своєму вкладу в філософію соціальних наук та естетики, а також як історик Давньої Британії; тут аналізуватиметься перше. Коллінгвуд перебував під впливом тогочасних італійських ідеалістів Кроче й особливо Джентіле і вірив у те, що «вся історія є історією думки» (Див. ідеалізм). Він розрізняв людські вчинки, що їх можна пізнати «зсередини», з думок діяча, і природні явища, які можна осягнути тільки в їх «зовнішньому» значенні або в зовнішніх проявах. Людські вчинки слід пояснювати в рамках мотивів і намірів того, хто діє. Причинні та законоподібні пояснення годяться лише для постійних і передбачуваних природних явищ. З тих пір, як людські істоти почали відрізняти себе від тварин, неможливо припускати існування незмінних схем відносин і незмінного значення людських справ, аналогічних поняттям природничих наук. Необхідно «переживати» думки інших для того, щоб осягнути значення їхньої діяльності. Однак Коллінгвуд не робив ані суб’єктивістських, ані релятивістських висновків з цих положень. Підгрунтям його доводів є припущення історицизму щодо довготривалості процесу розвитку людського мислення. Окремий мислитель у процесі свого саморозвитку, паралельного розвитку історії мислення, має розробляти системну філософську теорію, яка включатиме в свої рамки все те, що було набуто раніше (Див. історицизм). Цивілізація – це процес становлення, у якому думка минулого вплітається в думку теперішнього. Повний виклад філософії Коллінгвуда було дано в праці «Свічадо розуму» («Speculum mentіs», 1924), де він описав п’ять «форм досвіду» – мистецтво, релігію, науку, історію і філософію, що утворюють висхідну лінію істини, кожна фаза якої розвивається до точки, де через свою неадекватність породжує свою наступницю. У подальших дослідженнях ця теорія була представлена як діалектичний процес, що об’єднує різні етапи розвитку пізнання і в межах історії, і в межах індивідуума. У цих працях філософія розчиняється в історії, оскільки не існує філософії без «абсолютних припущень», які належать думці кожної конкретної епохи («Essay on metaphysіcs», p. 55). Друга світова війна, як здається, послабила віру Коллінгвуда в прогрес західної цивілізації. У «Новому Левіафані» (1942) він спробував осучаснити «класичну політику» Гоббса. Існує три категорії етики, якими у висхідній лінії раціональності є корисність, право та обов’язок. Перша з них включає відповідність цілей і засобів, друга полягає в дотриманні законів, а третя має на увазі свідомі прояви волі. Політика є процесом діалектичного розвитку від природного стану (дикунства) до соціальної спільноти (цивілізації), у якому індивідуальна воля є невіддільною від волі суспільства. Західна політична традиція представляє цей цивілізаційний розвиток як «процес наближення до ідеалу держави», що періодично повертається до варварства. Нацизм був однією з таких спроб відродження варварства, спробою повернутися до досуспільного стану bellum omnіum contra omnes (війни всіх проти всіх). «Бути цивілізованим», з іншого боку, «означає жити діалектично, наскільки це можливо, тобто в безупинних намаганнях перетворити кожен випадок незгоди на нагоду досягти згоди» («New Levіathan», 39.15). Історія є «маніхейською битвою» цих двох тенденцій, і хоча цивілізацію не повернути назад, але її перемога над варварством ніколи не буде остаточною.