деспотизм

Починаючи з кінця вісімнадцятого століття термін «деспотизм» у західноєвропейських мовах асоціювався з тиранією. Як назва форми правління з необмеженою владою термін «деспотизм» злився за змістом або ж був витіснений такими словами, як абсолютизм, диктаторство (у його сучасному бонапартистському значенні) та тоталітаризм. Однак упродовж двох тисячоліть деспотія і тиранія були двома різними формами правління з тотальним політичним пануванням однієї особи над підлеглими їй людьми. Сьогодні обидва терміни стали синонімами з розмитим значенням, що позначають спосіб управління на основі примусу і свавілля, несумісний із політичною свободою, конституційним правлінням та принципом верховенства права. Щоб відновити колишні специфічні значення терміна «деспотизм», необхідно звернутися до чотирьох важливих етапів його історії: 1) до класичної грецької теорії, викладеної в працях Аристотеля; 2) до періоду виникнення сучасної політичної думки в шістнадцятому та сімнадцятому століттях, зокрема до таких мислителів, як Боден, Гроцій, Пуфендорф, Гоббс та Локк; 3) до другої половини вісімнадцятого століття, коли завдяки авторитету Монтеск’є поняття «деспотія» замінило поняття «тиранія» як форма правління, притаманна безсилим чи злочинним монархіям; 4) до дев’ятнадцятого і двадцятого століть, коли такі теоретики, як Токвіль, Дж. С. Мілль, Гегель, Маркс та Віттфогель запропонували інше вживання цього терміна в рамках своїх авторитетних концепцій. Протягом усього свого розвитку поняття «деспотизм» за поодинокими винятками мало лайливе значення, закорінене в євроцентричних установках тих, хто його вживав. Один позірний виняток із цього правила – «просвічений деспотизм» деяких монархів вісімнадцятого століття, винайдений у дев’ятнадцятому столітті німецькими істориками в ході пошуків пристойного родоводу для прусської монархії. 1. Як політичне поняття слово «деспотія» вперше з’являється під час греко-перських війн п’ятого століття до н. е. в межах імперії Ахеменідів. Найповніше розробив концепцію деспотії, протиставивши її тиранії, Аристотель. Деспотія і тиранія – це дві форми правління, у рамках яких з підданими поводяться немов із рабами. Деспотія, або варварська монархія, була притаманна також варварам-азіатам, які, оскільки вони є рабами за своєю природою, добровільно підкоряються абсолютному правителю, і лише він є вільним. Такі азіатські імперії характеризуються величезними розмірами і тривалим терміном існування. Вони стабільні, оскільки засновані на мовчазній згоді, управління тут здійснюється на основі закону, а передання влади – на основі принципу спадкоємництва. Концепція Аристотеля побудована на трьох бінарних опозиціях: елліни і варвари, незалежні господарі і раби від природи, європейці і азіати. Найбільш значущий його висновок: елліни приречені підкорити азіатів, бо переважають їх розумом і силою духу. Таким чином, деспотія стала першою категорією, використаною європейцями в їхній антропології ворога, яка поєднала в одній лайливій назві всі азіатські форми правління. Не останню роль тут відіграло і значення слова despoteґs: а) глава сім’ї; б) рабовласник; в) цар варварів, який керує своїми підданими наче рабами. Деспотія була нормою для азіатів, для греків же тиранія була патологією. Тиранія і деспотія мають спільні і відмінні риси. Аристотель схилявся до обмеження значення поняття «тиранія» тільки узурпацією влади в полісі якоюсь людиною, що вдавалася до обману або застосування сили. Як правило, це робиться за допомогою особистої охорони, що складається з найманців-чужинців. Традиційно вважалося, що тирани правлять, задовольняючи виключно свої інтереси, потураючи своїм забаганкам, нехтуючи звичаями і законом та утримуючи свою владу за допомогою примусу. Аристотель гадав, що тиранії за своєю природою нестабільні через ту зненависть, що її викликає правління за допомогою насильницьких методів у колишніх громадян, призвичаєних до самоврядування. Для політичної думки Заходу починаючи від періоду Римської імперії і закінчуючи вісімнадцятим століттям концепція тиранії була набагато важливішою, ніж концепція деспотії. Вона породила теорії, які виправдовували опір і навіть тирановбивство. За доби Середньовіччя слово «тиранія» було найбільш уживаним терміном, коли йшлося про злочинне правління однієї людини чи узурпацію. Але завдяки перекладам з Аристотеля поняття «деспотія» так остаточно і не зникло. 2. Обставини, що склалися на початку шістнадцятого століття в Європі та за її межами, спричинилися до зрушень у значенні й розумінні деспотії як політичного поняття. Переконаність у європейській вищості знайшла собі нове застосування, іноді поєднуючись із вірою в цивілізаторську місію християнства. Сепульведа використав відроджене вчення Аристотеля у суперечках іспанських завойовників стосовно того, чи справедливо поневолювати індіанців. Європейські мандрівники, вирушаючи в дослідницькі експедиції, часто орієнтувалися на аристотелівські концепції і були налаштовані вороже. Верховенство, рабство і колоніальні завоювання отримали схвалення в теоріях деспотизму, адаптованих у різноманітних формах Боденом, Гроцієм, Пуфендорфом, Гоббсом і Локком. Боден першим запровадив у політичну теорію нове значення терміна «деспотизм», послуговуючись аргументами римського права на користь рабства, завоювання і захоплення майна як права переможця в справедливій війні. Гроцій та Пуфендорф доводили, що поневолення є законним актом, коли йдеться про підкорений народ чи народ, схильний до холопства. Гоббс визначав деспотичне правління як владу, набуту за згодою підкорених, натомість держава в плані набування влади є поняттям, протилежним за своїм змістом. Слід підкорятися завойовникам, що забезпечують мир і єдність країни. Локк відрізняв політичну владу від деспотичної, визначеної ним як влада повелителя над тими, хто позбавлений усіх прав, відібраних у них у ході несправедливої війни. Нарешті, соціальні гуманісти, такі як Алджернон Сидней, услід за Макіавеллі стверджували, що європейські держави мають кращих воїнів із більшою vіrtuґ (доблестю), ніж країни Азії та Африки. Знову ж таки, здавалося, що вільні держави можуть і повинні управляти менш цивілізованими народами, не призвичаєними до свободи. 3. У сімнадцятому та вісімнадцятому століттях французькі аристократи і гугеноти, критикуючи режим Людовика XІV, вперше зробили рішучий крок, приклавши поняття деспотизму до європейської держави. Це не означало, що старе вживання цього слова як лайливої назви всіх близько-, середньо- та далекосхідних держав було забуто. Радше це була нова стратегія, що дозволяла засуджувати вітчизняні форми правління як тотожні з тими, що їх довго вважали притаманними лише східним деспотіям. У «Перських листах» («Lettres persannes», 1722) Монтеск’є було стисло викладено цей метод прихованої атаки на f, централізацію, бюрократію та релігійні переслідування за часів Людовика XІV. Відтак «деспотизм», який тепер почали розуміти як запозичення азіатських форм правління, чужих для традицій стародавнього ладу Франції, перетворився на потужну зброю опозиції, очолюваної Фенелоном, Сен-Симоном та Буленвіє. Після скасування Нантського едикту гугеноти теж звернулися до концепції деспотизму, прикладом чого є «Бідкання поневоленої Франції» («Les soupіrs de la France esclave»). Деспотію як форму правління було окреслено в другій половині вісімнадцятого століття передовсім завдяки новаторству Монтеск’є. У своєму творі «Про дух закону» («De l’esprіt des loіs», 1748) він розглядав деспотію як одну з трьох основних форм правління, розжалувавши «тиранію» в різновид, що стосується лише аристократичних і демократичних республік (за Монтеск’є, це форма правління номер два). Центральне місце в його дослідженні посідало його власне застережене визначення монархії: конституційно окреслена часткова влада посередницьких груп, заснована на розподілі владних повноважень. Деспотія, визначена як альтернативна форма правління, очолюваного однією особою, стала другою частиною бінарної опозиції. Монтеск’є дав визначення деспотії, як і іншим двом типам правління, з огляду на її сутність (або структуру) і принципи (або пристрасті, що спонукають до дії). Структура деспотії складається із деспота, котрий править за допомогою своїх візирів чи міністрів, які фактично мають повну владу над підданими, рівними між собою в тому, що всі вони разом із своїм майном належать деспоту. Принципи деспотизму вимагають, щоб усі піддані були настільки залякані, щоб коритися цілковито і беззаперечно. Насамкінець Монтеск’є дійшов висновку про те, що деспотія є природною для Сходу, але чужою й небезпечною для європейської монархії, цього справедливого і вільного державного ладу, найбільш придатного для сучасних йому торгових держав. На відміну від ранніх новітніх теоретиків деспотизму Монтеск’є піддав сумніву правомірність рабства, завойовництва і колоніального панування європейців. З тих пір як Монтеск’є приклав концепцію деспотизму до європейських форм правління, вона стала загрозою для узаконення всіх абсолютних монархій і тих держав, що прагнули стати такими. Таким чином, завдяки величезному авторитету Монтеск’є концепцію деспотизму було поставлено в центрі політичної теорії другої половини вісімнадцятого століття. Майже кожен із тих, хто писав на політичні теми, відчував необхідність або спростовувати, або захищати запропоновану Монтеск’є типологію і зокрема докази, наведені ним у його висновках щодо деспотизму та азіатських форм правління. На обговорення було висунуто питання про застосування поняття деспотизму до аналізу європейських абсолютних монархій. Захисники абсолютизму зауважували, як це робив Вольтер, що Монтеск’є викривив факти і, що ще гірше, змалював форму правління, якої нема і не було ні в Азії, ані деінде. Насправді ж багато особливостей азіатського державного устрою, наприклад Китайської імперії, були варті наслідування. Але сама концепція деспотизму, застосована і в її реформістському варіанті, що його відстоював Монтеск’є, і в її революційному варіанті, якого він не сприйняв би, мала дуже велику популярність як до початку французької революції, так і в ході її здійснення. 4. Після завершення перебудови політики і суспільства між 1789 та 1815 роками деякі теоретики на кшталт Констана почали відчувати, що деспотія і тиранія стали старомодними формами правління, придатними лише для ancіen rеґgіme (стародавнього ладу). Токвіль підтримав Констана, розглядаючи такі класифікації як «старі байки», не придатні для вжитку в новому егалітарному суспільстві, котре він називав демократичним. Однак, оцінюючи загрозу свободі, що становить для неї демократія, Токвіль говорив про «демократичний» і «законодавчий деспотизм», а також про «тиранію більшості». І Гегель, і Маркс стали вживати поняття східного деспотизму як загальний термін для позначення суспільств, що відрізнялися своїми культурами і досвідом. Для них обох деспотизм зберігав своє негативне забарвлення, до якого вони додали поняття застою як протилежне прогресивному розвитку. Гегель змальовував рух історії як просування із Сходу на Захід. Деспотія – це перший щабель історії; кінцева мета історії – встановлення монархії в Європі, а точніше, у Пруссії. На незмінному Сході вільною є тільки одна людина – деспот; на прогресивному Заході вільні всі. Таким чином, східна цивілізація залишається першою фазою розвитку світової історії. Маркс також розглядав східні суспільства як самототожні і незмінні. Він пояснював це їхнім колективним способом виробництва і відповідною політичною організацією. Маркс стверджував, що при першому способі виробництва – «азіатському» – не було приватної власності на землю. Необхідні громадські роботи, такі як будівництво зрошувальних систем, здійснювала деспотична централізована державна влада. Азіатське суспільство спиралося на поселення, що самі себе забезпечували і зберігали незмінний характер способу виробництва. Схід можна привести до прогресивного зіткнення з капіталістичною економікою тільки шляхом колоніальної експансії. «Англія в Індії має виконувати подвійну місію: одна – руйнівна, друга – відроджувальна, тобто знищення старого азіатського суспільства і закладення в Азії матеріальних засад західного суспільства» (Avіnerі, pp. 132–133). Такі англійські утилітаристи, як Джеймс Мілль і Дж. С. Мілль, поділяли багато з висунутих Гегелем і Марксом положень, хоча при цьому дотримувалися інших принципів політичної економії й інших концепцій свободи. У двадцятому столітті Карл Віттфогель вибудував оновлену теорію східного деспотизму і приклав її до Радянського Союзу. В його роботі привертають увагу два моменти: по-перше, спроба змалювати характерну незахідну систему деспотичної влади, заснованої на загальній теорії, яка значно відрізняється від своїх марксистських витоків (ця система отримала документальне підтвердження в широких дослідженнях). По-друге, Віттфогель інтерпретував «комуністичний тоталітаризм як цілковито адміністративний і значною мірою ще більш деспотичний варіант» східної деспотії. Ще одну нещодавню спробу використання концепції деспотизму подибуємо в книзі «Провідні течії марксизму» Колаковського, коли він говорить про витоки «деспотичних форм соціалізму». Він доходить висновку про те, що якщо існує спосіб установлення соціальної одноманітності, «тоді деспотизм – це природне вирішення проблеми, оскільки саме він і є єдиним відомим способом досягнення цієї мети» (Kolakowskі, vol. І, pp. 419–420). Тут немає посилань на східні корені деспотизму. Але зовсім нещодавно виникла дискусія, присвячена негативним образам Сходу, що протягом тривалого часу ототожнювався з концепцією деспотизму. Палка суперечка розгорілася навколо поняття «орієнталізм» у розумінні Едварда Сеїда. Це явище нібито має місце в дев’ятнадцятому й двадцятому століттях, та все ж уявлення про орієнталізм кумедно антиісторичне в своєму нехтуванні історією та функціями деспотії як форми правління і деспотизму як поняття політичної теорії.