веремія

ВЕРЕМІ́Я, ї, ж., розм.

1. Сильний крик, галас з метушнею, безладним рухом.

Всі веремію підняли (Котл., І, 1952, 54);

[Степан:] Та що оце ти.. влізла в чуже подвір’я, здіймаєш веремію, та ще й силуєш мовчати? (Кроп., II, 1958, 61);

Оленку мало не повалили з ніг.. Коли б не Павло, то, здається, й повік не вибралась з тієї тісноти і веремії (Кучер, Трудна любов, 1960, 475).

2. Вир, вихор, коловорот.

Зоїна постать поступово тане у веремії світлих сніжинок (Гур., Новели, 1951, 110);

// перен. Складні обставини з швидким розвитком подій.

Попався у сю веремію [розправу над гайдамаками] і наш дідуган Тарасович, та якось викрутивсь (Стор., І, 1957, 164);

[Всі:] Де не взявся сірий вовк — От так веремія! Теслярівна ковалю Кинулась на шию (Коч., І, 1956, 525).

◊ Завда́ти веремі́ї — ви́кликати замішання, зчинити колотнечу.

Тут шаблею шукать, а не судами прав Належить. Ножиком завдам їм веремії (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 183);

Закрути́ти (зня́ти і т. ін.) веремі́ю — зчинити галас, крик, колотнечу.

— Учепився він: дайте та дайте [жому].. Не дай.. Таку веремію закрутить, що хоч з хати тікай… (Добр., Тече річка.., 1961, 122);

Крути́ти веремі́ю — кричати, галасувати, здіймати колотнечу.

Ой ти крутиш веремію, а я б сказав, та говію (Номис, 1864, № 3583);

Сагайдакові що?.. Йому шаляй-валяй, крути веремію, — хіба він за щось відповідає? (Добр., Тече річка.., 1961, 245).