вернути

ВЕРНУ́ТИ¹, верну́, ве́рнеш, недок. і док.

1. тільки недок., перех. і неперех. З силою рухати вперед; пересувати, перекидати.

Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне: і горшками, і мішками (Свидн., Люборацькі, 1955, 194);

Сила й гори верне (Головко, II, 1957, 408).

2. тільки недок., неперех. Нестримно рухатися великою масою.

Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем (Шевч., І, 1951, 40);

Як узяв скот вернути із того яйця: верне та й верне (Сл. Гр.);

Котить, верне, нагортає перемети, заносить вулиці, хати (Горд., І, 1959, 3).

3. тільки недок., перех. і неперех., перен. Зводити розмову до чого-небудь.

Так завидющий чоловік На брехні верне свій язик; Чого не втне, чи не достане — Усе погане (Гл., Вибр., 1957, 188);

Як виходила, то дядина стала така добра та тиха — і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася (Н.-Лев., І, 1954, 72).

4. тільки недок., перех. Складати провину на кого-небудь.

[Василь:] Все ви вернете на лукавого, все звертаєте на його (Мирний, V, 1955, 116).

5. неперех. Повертати, звертати кудись.

— Та куди ти, чортяка б тебе взяла, вернеш? — розлючено гримнув дядько і щосили смикнув віжками (Досв., Вибр., 1959, 291);

Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг "соб", а вони вернули "цабе" (Тют., Вир, 1960, 10);

// перен. Звертати у діях до певної мети.

Що воно і до чого, і нащо воно — куди вони, діти наші вернуть (Смолич, Мир.., 1958, 41).

◊ Верну́ти ніс (но́са), вульг. — відвертатися від кого— або чого-небудь з презирством, зневажливо ставитися до когось.

— Вона вже й на вулиці носа верне, обминає мене десятою дорогою, наче я каторжна якась чи заразна… (Кучер, Трудна любов, 1960, 132);

З душі́ ве́рне — про почуття огиди до кого-, чого-небудь.

Учора Христина врода вабила, а сьогодні попадине приставання з душі верне (Мирний, III, 1954, 220);

Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш (Коцюб., І, 1955, 300).

ВЕРНУ́ТИ² див. верта́ти.