видати

ВИ́ДАТИ див. видава́ти.

ВИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех., розм.

1. Те саме, що ба́чити.

Сизокрилий орле, Високо літаєш, Чи далеко мого сина У війську видаєш? (Укр.. лір. пісні, 1958, 520);

Поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив, що чував і що видав (Кв.-Осн., II, 1956, 229);

// перен. Переживати щось, зазнавати чогось.

— Венерин сину! Не жахайся, — Дід очеретяний сказав: — І в смуток дуже не вдавайся, Ти гіршії біди видав (Котл., І, 1952, 199).

◊ Ви́дом вида́ти — бачити кого-небудь.

[Настуся:] Тату, тату! Петро! Петро!.. Із Києва прийшов! [Сотник:] А видом видати, слихом слихати! (Шевч., II, 1953, 168);

Хто вида́в — уживається на означення здивування або обурення.

— Хто видав так говорить матері! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом (Н.-Лев., II, 1956, 284);

Хто ж видав, насадити таку силу сих лелій, та ще й білих? (Л. Укр., III, 1952, 490).

2. безос., у знач. присудка, перев. із запереч, не, розм. Можна бачити; видно.

Та вже третій вечір, як дівчину бачив; Ходжу коло хати, її не видати (Укр.. лір. пісні, 1958, 205);

У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою (Вовчок, І, 1955, 382).

3. у знач. вставн. сл. Як видно; очевидно.

Ти, парубче, видати, рідкісної породи (Збан., Єдина, 1959, 125);

Зустрів він раз на одних зборах дівчину, по всьому видать, не просту (Цюпа, Три явори, 1958, 13).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me