видати

ВИ́ДАТИ див. видава́ти.

ВИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., кого, що, розм.

1. Те саме, що ба́чити 1, 2.

Сизокрилий орле, Високо літаєш, Чи далеко мого сина У війську видаєш? (з народної пісні);

Поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив, що чував і що видав (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Венерин сину! Не жахайся, – Дід очеретяний сказав: – І в смуток дуже не вдавайся, Ти гіршії біди видав (І. Котляревський).

2. безос., у знач. пред., перев. із запереч. не. Можна бачити; видно.

Та вже третій вечір, як дівчину бачив; Ходжу коло хати, її не видати (з народної пісні);

У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою (Марко Вовчок).

3. у знач. вставн. сл. Як видно; очевидно.

Це літній, але досить ще енергійний чоловік, що, видати, бував у бувальцях (Б. Антоненко-Давидович);

Ти, парубче, видати, рідкісної породи (Ю. Збанацький).

◇ [І] світ [ніко́ли] не ба́чив (діал. не вида́в, не ви́дів) див. світ²;

(1) Сві́та не вида́ти, фольк.:

а) (кому) хто-небудь помер.

Все ж не гляне він на мене, – Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світа не видати!? (Леся Українка);

б) через непосильну працю, надмірні клопоти і т. ін. не мати відпочинку, нормального життя; тяжко жити.

А у свекра гірше пекла; Світа не видати (І. Нечуй-Левицький);

Сли́хом слиха́ти [, ви́дом (у ві́чі) вида́ти]! <�Ви́дом вида́ти, сли́хом слиха́ти!> див. слиха́ти;

(2) У ві́чі (в о́чі, ви́дом) не вида́ти кого, чого, фольк. – зовсім не бачити.

– Чом батька я свого Анхіза І досі в вічі не видав Ні з грішними, ні у Плутона (І. Котляревський);

У султана білії палати, а під ними чорнії темниці, там сидять в неволі бідні бранці, Світа-сонця не видають в очі (Леся Українка);

– Мені ніколи в житті на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув, і видом не видав (С. Масляк, пер. з тв. Я. Гашека).