висмоктувати

ВИСМО́КТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СМОКТАТИ, кчу, кчеш, док., перех.

1. Смокчучи, ссучи, витягати з кого-, чого-небудь рідину, рідку масу, витягати з чогось вологу; висисати.

Ще була у королівни діонея — квітка, що ловила і висмоктувала метеликів і мух, що сідали на її листячко (Григ., Вибр., 1959, 449);

Прокіп Кіндратович.. спокійно сьорбав коньяк, ретельно висмоктував сік із тоненької скибочки лимона (Руд., Вітер.., 1958, 90);

Після моркви я ще висмоктував мед з тютюнових квітів (Довж., II, 1959, 13);

Вони поїли все дощенту, висмоктали кісточки, висьорбали юшку (Коцюб., II, 1955, 23);

Грунт попід цитрусами затвердів та спресувався, висмоктали деревця з-під себе всю вологу (Гончар, II, 1954, 198);

// розм. Повільно випивати.

Довго держав він чарку коло рота, висмоктував останню крапельку (Н.-Лев., І, 1956, 119);

Посидівши хвилин з п’ятнадцять за порожнім столиком і висмоктавши грамів з двісті коньяку, відчув якесь полегшення (Коз., Сальвія, 1959, 179).

◊ Висмо́ктувати (ви́смоктати) з па́льця — говорити що-небудь, запевняти в чомусь, не спираючись на факти;

Висмо́ктувати (ви́смоктати) кров (си́ли, со́ки):

а) дуже знесилювати, змучувати кого-небудь.

Висмоктала її соки тяжка робота, підрізала крила зневіра… (Руд., Остання шабля, 1959, 205);

б) тяжко експлуатувати.

Проклятий рудий пес Никифор, тіун боярський, висмоктує кров (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 28).

2. перен. Забирати, віднімати все або більшу частину, позбавляти кого-, що-небудь чогось.

До вечора вони мусять викопати довгий рів.. Рівчак цей нікому не потрібний, а просто треба висмоктувати останні сили у в’язнів (Хижняк, Тамара, 1959, 243);

Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди.. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? (Мирний, IV, 1955, 204);

Будеш отак лити сльози та бідкатися день у день — і незчуєшся, як горе висмокче з серця останні краплини сили (Чаб., Балкан. весна, 1960, 7);

— Висмокчуть вони [суди] з нас останній гріш і старцями по світу пустять, — зітхає Морозенко (Стельмах, Хліб.., 1959, 251).