воно

ВОНО́, його́ (з прийм. до ньо́го, від ньо́го і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., с.

1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником середнього роду однини в попередньому реченні або після цього займенника.

От.. одважилось [щеня] вхопить Шматок м’ясця, щоб не кортіло. Лев бачить, що воно зробило, Та змилосердився — мовчить (Гл., Вибр., 1957, 57);

Хай щастя, друже, не найшов ти, — Але нащо тужить за ним? (Рильський, I, 1960, 156);

Обличчя його було землисто-сіре, зосталось таким навіть після того, як він витер з нього пилюку (Гончар, III, 1959, 9).

2. розм. Уживається в значенні вказівного займенника це.

[Лікар:] А знаєте. Олімпіадо Іванівно, як дивлюсь я на оті книжки, то здається.., на їх місце стане тоненький збірник творів Ореста Михайловича Груїча. Воно і для полиці і для дівочого серця легше буде (Л. Укр., II, 1951, 40);

То [пластинки] був найдорожчий Оленчин скарб, який вона збирала протягом довгих років, уриваючи з кожної стипендії якусь частку грошей. А тепер воно як знахідка (Кучер, Трудна любов, 1960, 184).

3. розм. Уживається в значенні займенників він, вона з відтінком пестливості або зневажливості.

Або може вже такою Воно [княжна] й уродилось? Або може молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? (Шевч., II, 1953, 14);

Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ще таке молоде та дурне (Сл. Гр.).

4. розм. Уживається в значенні підсилювальної частки.

[Чоловік:] Воно ж тепер і копати важко (Мик., II, 1957, 310);

І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (Горд., II, 1959, 11).

То (ото́) ж то й во́но — уживається як повчальна або докірлива вказівка на що-небудь у значенні "в тім то й річ".

— То ж то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього… Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. (Гончар, I, 1954, 275);

Ось (от) воно́ що! — уживається як вигук здогаду про що-небудь.

— Еге, так от воно що! Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму (Стор., І, 1957, 83).