дурниця

ДУРНИ́ЦЯ, і, ж., розм.

1. Щось несуттєве, маловажне, незначне; дрібниця.

Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… (Мирний, II, 1951, 158);

Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? (Смолич, II, 1958, 84);

// Предмет, що не заслуговує на увагу, не вартий нічого,

— Я думав, — каже [стражник], — що в стрісі переховується бонба [бомба] або рушниця, а воно — дурниця!.. (Мирний, IV, 1955, 386);

А батько далі: — Кинь мені оту дурницю плутати. — Він хитнув головою на віночок з волошок (Головко, І, 1947, 18);

// у знач. присудк. сл. Не варте уваги.

Стара напнула її мокрим рядном. Най вона виб’є собі з голови і Гната, і любощі, бо то дурниця! (Коцюб., І, 1955, 52);

Може це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! (Рильський, Голос. осінь, 1959, 26).

2. Нерозумний, необдуманий, безглуздий учинок.

Буржуазія поводиться, як знахабнілий хижак, що втратив голову, вона робить дурницю за дурницею.. (Ленін, 31, 1951, 194);

Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся (Ю. Янов., І, 1958, 563);

// Безглузді, позбавлені розумного змісту слова, вирази, думки.

Мліє дівчина й циганку Слуха приязно й охоче; А вона верзе дурницю, А вона її мороче… (Щог., Поезії, 1958, 368);

Іван Семенович раптом прикусив язика, як людина, що вимовила несусвітну дурницю, він ладний був себе вбити (Ю. Янов., І, 1958, 423).

3. рідко. Те, що дістається даром.

Минулися фашистам дурниці — українське сало, яйця й паляниці (Укр.. присл.., 1955, 423);

— Я гроші дам, та не дурно, бо й мене шкода… Тепер такий світ, що й на волосинку нема дурниці… Тепер комерція!.. (Коцюб., І, 1955, 107).

На дурни́цю — те саме, що На дурни́чку ( див. дурни́чка).

Хто не знає, що попи все Звикли на дурницю? (Рудан., Тв., 1956, 125).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me