жив

ЖИВ, а́, е́, присудк. сл., розм. Те саме, що живи́й 1.

— А я на своєму слові стану: я за Чайченка дочки не ’ддам, поки жив (Вовчок, І, 1955, 215);

— Як хочеш жив зостатись — кидай чесно шаблю та й уже (Тич., І, 1957, 270).