залунати

ЗАЛУНА́ТИ, а́є, док.

1. Почати лунати, стати чутним.

Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з.. рівноваги (Фр., VII, 1951, 188);

Звідкіль і жарти ті візьмуться — І сміх дівочий залунає (Коцюб., І, 1955, 425);

Раптом залунали постріли і вигуки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 12);

Як рівний з рівними, я сяду серед вас, Хай піонерська пісня залунає… (Бичко, Сійся.., 1959, 52);

Десь далеко басовито залунав грім (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 19);

Незабаром у коридорі залунали чиїсь поспішні кроки (Кол., На фронті.., 1959, 56);

// безос.

Всі знали пісню про Сову. І знов залунало полем, ще голосніше, ніж перше (Кобр., Вибр., 1954, 158).

2. Почати видавати дзвінкі звуки.

Залунав гурток [дітей], химерно Вирував навколо мене їх танок, бриніли співи (Л. Укр., IV, 1954, 163);

// Лунко зазвучати.

Вже спалахнула ранкова заграва на сході, вже залунали ранкові хори пташок у кущах (Збан., Між.. людьми, 1955, 26).

3. Сповнитися звуками (про ліс, гори і т. ін.).

Співом пташки голосистої Залунав увесь лісок (Граб., І, 1959, 321).