заревіти

ЗАРЕВІ́ТИ і ЗАРЕВТИ́, ву́, ве́ш, док.

1. Почати ревіти, ревти, видавати протяжні голосні звуки (про тварин).

Хвилька тривожної мовчанки — свиснула стріла — і заревів звір (Фр., VI, 1951, 14);

Тихо на селі. Хіба що собаки ліниво перегавкуються по дворах чи зарипить звід десь біля колодязя, чи зареве худоба (Головко, II, 1957, 335);

// Почати утворювати звуки, схожі на ревіння тварин (про вітер, море і т. ін.).

Надвечір лихо склалось: Страшенна буря зразу заревла… (Гл., Вибр., 1951, 149);

Впала зима, люта й холодна. Заревли понад Десною вітри, завірюха (Десняк, II, 1955, 326);

// безос.

Закипіло, заревло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася (Мирний, IV, 1955, 317);

// Почати утворювати дуже сильні протяжні звуки (про певні предмети, механізми і т. ін.).

З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні (Шевч., II, 1953, 42);

Заревіли обидва мотори, й літак покотив бетонованою доріжкою (Кучер, Голод, 1961, 454).

2. розм. Голосно закричати, прокричати що-небудь.

І-го-гоо-го-гії!.. дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, пускаючись з гори бігцем навперейми дівчатам (Коцюб., I, 1955, 236);

— Геть з контори! — заревів ображений Синявін (Ле, Міжгір’я, 1953, 103).

3. розм. Голосно заплакати.

Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату (Н.-Лев., III, 1956, 165);

[Данильченко:] Сьогодні їдемо. От і прийшли до вас попрощатись. [Тоня:] То як же це раптом… Та я зареву зараз, їй-бо (Коч., II, 1956, 472).